Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Глава 7. «Кримінальне чтиво», або заборонений плід завжди свіжий

Ольга з Олегом пішли, а хлопці розподілилися по дому з побажаннями мені спокійної ночі. Посміхнувшись наймилішою зі своїх посмішок, я відповіла їм навзаємним побажанням та піднялась до своєї спальні. Щільно причинивши двері на балкон, я, якомога тихше, але достатньо чутно прошипіла:

– Тиміш.

Та Колвінський домовик, мабуть, вважав нижче своєї гідності з’являтись за першим покликом. Тому довелось пошепки гаркнути:

– Тиміш!

– Чого галасуєш? – прошаруділо за моєю спиною.

Я ледь не підскочила:

– Ну, от якого підкрадатись ззаду?!

– А ти так смішно лякаєшся, що гріх не скористатись, – гадесенько так гиготнув домовик.

– Вмиватись сподобалось? – розвернулась я з єхидним виразом обличчя.

Ця зараза нахабно осміхалась:

– В тебе води у руках нема.

– Таж я можу відкладеною дією відтворити водну процедуру.

– Справді? – хмикнув Тиміш. – А я можу й піти.

От же шантажист!

– Добре, Тиміш! – підняла руки у цілком миролюбному жесті. – Погарячкувала. Поговоримо спокійно.

Домовик хитро примружився:

– Що? До лабораторії втрапити хочеться?

– До лабораторії?! Там – лабораторія?!

– Атож!

– Ти-и-мі-і-ш, – заскиглила я, пускаючи очима бісиків, – як туди потрапити?

Він тільки пирхнув:

– Хочеш, щоб Дмитрич мене прибив?

– Та не вб’є ж він тебе насправді!

Домовик поморщився, наче згадав щось не саме приємне зі свого життя:

– А от напіддати вогнем у п’яту точку цілком собі може. Або зашле погріб якийсь охороняти: без вихідних і булочок.

Судячи з інтонації, Тиміш явно коливався, й мені треба було якось розумно схилити це коливання на мій бік. Головне, не перетиснути: а то зіскочить з гачка і не докличешся потім. Я погладила його по плечу:

– Скажу, що сама відчинила. Він і так зрозумів, що я спробую. Збрешу, що випадково вийшло.

– Знайшла дурня: так він тобі й повірить!

Та що ж ти такий впертий?! Пообіцяти щось?

– Я тебе кожного дня зачісувати буду.

Він дивно хмикнув – багатозначно:

– Ще б ти не зачісувала! Таку силу отримуєш!

А от з цього місця докладніше:

– Яку силу?

Тиміш осікся й відвернувся:

– От же!.. Язик без кісток.

Зрозуміло – будемо тиснути далі:

– І булочки буду замовляти, які захочеш.

– З родзинками, – буркнув він.

– З родзинками – так з родзинками. І чай твій улюблений заварювати буду.

Він покосився на мене:

– Звідки знаєш, який мій улюблений?

– Та сам і скажеш!

– І в коморі приберешся! А то там чорт ногу зламає!

Дообіцялась – називається:

– Яка комора?

– Унизу.

От же – здирник! Таж знає, що погоджусь:

– Добре. Наведу лад я в тій коморі. Кажи вже.

Тиміш важко зітхнув і, з виглядом приреченого на страшні муки за розголос державної таємниці (ніяк не менше), тихо промовив:

– Дім тебе хазяйкою визнав.

В мене було відчуття, що мою нижню щелепу зараз ловити доведеться:

– Що?!

– Домовика зачесати лиш хазяйка може. Ні в кого ще не виходило.

Так-так-так! Тобто, зазіхання на це були. Не знаю, чому, та зсередини заворушився якийсь хробачок, який взявсь підступно нашіптувати, що не завадило б ручечки повідбивати усяким охочим. Хоча, з чого б мені нервувати: Колвін – вільна людина, цікавий чоловік, і в мене на нього, раніше так точно, прав не було. Бажання були: вдавити або загризти. А тепер? А тепер – поміркую. Стримуючи злісне пихтіння, я вирішила уточнити:

– І багато хто пробував?

– Троє. Одного разу він навіть одружився.

В мене й ноги підкосились і я швиденько на ліжко плюхнулась:

– Колвін був одружений?!

Тиміш повернувся до мене:

– На Ользі.

Я й дар мовлення втратила. А домовик продовжив:

– Молоді вони зовсім були. Вона його напівмертвого виходжувала, от і зійшлись. Та тільки іскри проміж них не було. Начебто і непогано все, та щось не так. Ігор мовчав – образити боявся, та Ольга сама зрозуміла. Сказала, що не може, коли не палає, і розлучились. Потім вона з Олегом познайомилась – і палахнуло. Значить, пара. Дмитрич ще з кимось пробував – та я й імен не запам’ятав. Все не те. Більше і не намагався.

По моїй спині пронеслось стадо комах. Те, що я почула зараз, відгукнулось дивним неприємним відчуттям, яке стиснулось у клубочок десь у районі сонячного сплетіння, й затремтіло від чогось нез’ясовного, що зродилось зсередини мене. Залишалось тільки подумки погладити цю тремтливу істоту та заспокоїти хоч якось. Я подивилась на Тимоша:

– І що ти хочеш мені сказати?

Домовик, на мій подив, подивився на мене по-доброму та розвів руками:

– Так, якщо є хазяїн, а до нього й хазяйка додається…

Ось тут я не стрималась та спробувала ткнути його кулаком по спині:

– От я зараз до когось докладусь!

Та Тиміш спритно вивернувся, їдуче гигикаючи:

– Та ж чи я не бачив, як ви на дивані «докладались» одне до одного!

Добре, що була ніч, оскільки мої щоки, не в приклад мені, були достатньо сором’язливі, і миттєво запалали червоним полум’ям:

– Ти ще й підглядав?!

– Нічого було у вітальні валяться. Йшли б собі до ліжечка у спальню.

– Тиміш! – я мало не гаркнула, вчасно знизивши тон, щоб той, котрий Денис, не почув. – Ми взагалі випадково заснули.

– Ну, так, ну, так. Отож бо, Дмитрич «випадково» тебе обнімав, – він єхидно зиркнув на мене. – І ти його теж.

В мене стиснулись кулаки:

– Ну, от!

Тиміш відсахнувся від мене з багатозначною посмішкою:

– Добре. Добре. Вгамуйся вже. Ти про силу хотіла.

– Хотіла! – пирхнула я. – Таж з тебе кліщами тягти треба!

– А то не зрозуміло?

Ну, от дуже хотілось його стукнути, і стримувала я себе надсилу (чого не зробиш заради неймовірного просто бажання):

– Тиміш! – загрозливо рикнула я. – Я – не із Лукомор’я! Мені – не зрозуміло!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍