read-books.club » Бойовики » Жартівники 📚 - Українською

Читати книгу - "Жартівники"

121
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Жартівники" автора Мирослав Сивицький. Жанр книги: Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 57
Перейти на сторінку:
колектив у них підібрався класний, і, як музики, вони на розхап. Уже сьогодні мають замовлення на весілля, котрі відбудуться аж восени…

— Сюди вечорами хоч хто-небудь навідується?

— У будні майже нікого нема. Ще коли працювали телевізори, то приходили, хто бойовики подивитись, хто трансляцію спортивних телепередач, кому до смаку мелодрама чи комедія… Зараз глухо, як у танку. Зате в суботу та неділю тут Содом і Гоморра… Ось дочекаємо, сам переконаєшся… Ой, Несторе Григоровичу, вибачте! — дівчина знову зашарілась і затулила губи долонею. — Само вихопилось…

— Не вибачайся. Краще говори мені ти. Ми мусимо бути рівноправними партнерами, а не так, що я начальник, а ти — підлегла. Бо тоді нічого не витанцюється. Поміж нами мусить бути повна довіра, і ми, в силу своїх сил, талану, мусимо до сьомого поту перти воза в одному напрямку…

— Знаєте, Несторе, весною, коли знову черговий директор виявився нікчемою і, не пропрацювавши й трьох місяців, утік, я пішла до Біляка, аби відпустив мене у ланку. Не захотів. «Не для цього, — каже, — ми тебе вчили, аби йшла буряки сапати». Здається логічно, кожен повинен працювати на своєму місці й робити те, що йому хочеться робити, до чого лежить душа… Інколи мені бачиться, що за сприятливих умов, я би творила чудеса…

— Ти давно тут працюєш?

— Півтора року. За цей час змінилось п'ять директорів. — Чому?

— Та все мізерія якась попадалась. Само шмаркате, наскликає собі сюди до кабінету таких же шмаркачів, бачите воно — директор, розсядуться отут з цигарками у зубах, з пляшкою на столі… То що мала робити — раз висповідала, другий, не допомагає — доповідну Біляку… Хіба не бачите як на керували? Відеосистема несправна, світломузикальна установка не працює, з п'яти телевізорів показує лише один, і то в чорно-білому зображенні. Що коїться у спортивних залах, також бачили… Біляк, а я їхня стипендіантка, завжди коли я хотіла піти, втішав: «Терпи, — каже, — дочко, настане такий день, що зрушиться наш віз з мертвої точки, й ти ще розкриєш себе на повну силу!»

— Ти тутешня?

— Аякже! Мій батько — тракторист, мати працює у ланці. Вони обоє чудові співаки, й ми з сестрою виростали під їхні пісні… Оця любов до співу й довели мене до того, що я обрала собі такий невдячний фах. Крім того, ще коли ми вчились у школі — там була дуже міцна самодіяльність — то жоден концерт не обходився без дуету сестер.

— Була?

— На жаль… Таїса Климівна, беззмінний її керівник, — учителька музики та співів, котра ще вчила моїх батьків, пішла на пенсію. На її місце прислали молоду вчительку, а вона й десятої частини не тягне з того, що робила Таїса Климівна. До того ж не володіє жодним музикальним інструментом, окрім піаніно. От і не стало самодіяльності… Оті хлопці-музиканти — то останні вихованці Таїси Климівної. Мені здається, що вчителями музики й співів треба ставити випускників не педвузів, а училищ культури, бо таких феноменів, як Климівна, ще пошукати… Само собою зрозуміло, що коли в школі щось робилось, то було й у клубі. До речі, наш дует не раз виходив переможцем, виступаючи за клуб у всіляких оглядах та конкурсах.

— Твоя сестра де зараз?

Тут, удома. Вона на рік молодша за мене, вибрала собі фах друкарки-стенографістки й працює у Біляка секретарем-діловодом.

— Давай будемо вірити, Наталочко, що скоро все зміниться, і ви ще зі своєю сестрою заспіваєте! Я в цьому переконаний! Коли довоєнна «Просвіта» змогла згуртувати навколо читальні все прогресивне, утворити гуртки та об'єднання, то ми хіба з тобою гірші?

Мов чогось наполохавшись, дівчина звелась на ноги. Розрум’яніла, мов яблуко на Спаса, пройшлася по кімнаті, рвучко обернувшись, пильно поглянула хлопцеві у вічі, а тоді тепло, по-домашньому запитала.

— Може вип'ємо по чашечці кави?

— Вона без чарів?

— Без них, зате з пляцком. Сама пекла.

— Тоді вип'ємо.

Наталка увімкнула в розетку самовар, з тумбочки, на якій він стояв, вийняла чашечки, цукор, баночку «Nescafe», й политий зверху шоколадом, багатошаровий пляцок.

— Знаєш, Наталочко, я радий, що перші враження оманливі. Спостерігаючи за тобою мовчазною, якоюсь наче переляканою, під час передачі, признаюсь думав, що от уже з першого кроку й не повезло. І з ким? З найголовнішою особою — художнім керівником. «Мовчазна холодна лялька, ще одне м'ясо в красивій упаковці» — навіть вилаявся подумки.

— Чому, Несторе, «ще»…?

— Мабуть через те, що траплялись на моєму шляху усілякі. А оце, відколи повернувся з «курорту», везе мені на зустрічі з гарними людьми.

— То добра прикмета?

— Авжеж.

— Вам… Ой, тобі, міцну каву? — запитала, зиркнувши через плече, коли засвистів самовар.

— Нормальну.

Зробивши каву, Наталка разом з тацею кладе біля Нестора, на сукрайку столу, запашний напій, і, підсунувши стільця, сідає збоку. Її круглі коліна ледь не торкаються його стегна.

— Добав собі цукру або кави.

— Спасибі. Скажи мені, — помішуючи ложечкою темно-буру рідину, косує на дівчину, — тебе не дивує, на якому це я курорті був?

— Ніскілечки!

— Дивно.

— Просто я багато про тебе знаю, навіть те, що ти та І. Грек — одна й та ж особа…

— Цікаво звідки?

— Завдяки сестричці. Крізь неї проходить вся тутешня інформація. Ще того самого дня, коли заввідділом культури Зателефонував до нашого Попеля, вона вже через хвилю, протуркотіла мені про ймовірного нового директора комплексу. Потім висіла на телефоні, вивідуючи все, що можна було взнати… Через день, на прохання голови профкому, з тої інформації підготувала для Біляка досьє…

Вона відрізала вузенький шматочок пляцка й підсунула хлопцеві. Її, чомусь гаряче цієї миті коліно, випадково чи ні, притиснулось до його стегна. Нестор враз, з острахом відчув, як невидимі психологічні ниточки починають в'язати його з цим дівчиськом.

— Прошу, покуштуй, оціни моїх кулінарні здібності.

— Спасибі! — потупив очі у філіжанку з кавою, наче на її дні хотів знайти розгадку отієї гарячої хвилі, що струменями розходиться по всьому тілу від доторку її коліна… Надійка була перед ним зовсім голою. І там над потічком, і у ванній, він мив їй плечі, торкався твердих перс і нічого подібного не відчував. А ось тут, від мимовільного доторку якогось коліна, коїться з ним щось дивне.

«Невже вертається юність, і я закохуюсь, як шмаркатий пацан, з першого погляду? Так і до гріха не далеко!»

— Спасибі, дитинко, за каву й, особливо, за пляцок. Славна попадеться комусь господинька.

Дівчина й собі зашарілась і опустила очі. Що не кажіть, а в атмосфері цієї кімнати поширювались якісь невидимі оком біохвилі, щось діялось з ними обома. Ось Наталка,

1 ... 32 33 34 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жартівники», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жартівники"