Читати книгу - "На волю!"

— Ви прийшли взяти трави для подорожі? — нявкнула вона.

— Так, будь ласка, — відповів Вогнелап. — А Жовтоіклій, здається, потрібне ще макове насіння. Її рани знову відкрилися.

— Я дам їй ще трохи, коли ви підете, а ваші трави для подорожі вже готові.

Плямолистка вказала на дбайливо згорнуте листя:

— Тут вистачить на вас трьох. Темно-зелена трава притлумить ваш голод у дорозі. Інша дасть вам сили. З’їжте обидві, перш ніж іти. Не так смачно, як свіжина, але присмак невдовзі зникне.

— Дякую, Плямолистко, — нявкнув Вогнелап.

Він повернувся та підняв один згорток. Коли він схилив голову, Плямолистка потяглася до новака і ніжно потерлася носом об його щоку. Вогнелап вдихнув її солодкий, теплий запах і замуркотів на знак подяки.

Сіролап підняв інші два згортки, друзі повернулися і пішли назад у тунель.

— Щасти вам! — гукнула їм навздогін Плямолистка. — Безпечної подорожі!

Вони підійшли до входу в кубло і поклали зілля на землю.

— Ну, я сподіваюся, ці трави не зовсім гидотні, — пробурмотів Сіролап.

— До Місяцескелі, мабуть, далеко. Нам іще ніколи не давали трав. Ти знаєш, де це? — запитав Вогнелап.

— Поза землями Кланів, серед Високих Каменів. Вона глибоко під землею, у місці, яке називається Уста Матері.

— Ти там уже бував? — Вогнелапа вразило те, скільки Сіролап знає про це таємниче місце.

— Ні, але всі новаки повинні здійснити туди мандрівку, перш ніж стати вояками.

Від думки про те, щоб стати вояком, Вогнелапові очі засяяли від захвату, а він сам випростався, щоб здаватися вищим.

— Не розкочуй губу. Нам ще треба закінчити тренування! — застеріг Сіролап, ніби прочитавши його думки.

Вогнелап глянув угору, крізь листяне шатро, на зірки, що мерехтіли у чорному небі над його головою. Уже звернуло за місяцепік.

— Треба трохи поспати, — нявкнув він.

Але сам не міг уявити, як заснути. У його голові безнастанно крутилися думки про завтрашню пригоду. Участь у Зборищі, мандрівка до Місяцескелі — яким далеким зараз здавалося його домашнє життя!

Розділ 14

Холод пробирав Вогнелапа до кісток, коли темрява згустилася довкола нього. Він нічого не чув, а його ніздрі наповнював затхлий запах сирої землі.

Раптом нізвідки перед ним блиснула яскрава світляна куля. Він відхилив голову і зажмурився. Куля сліпила холодним світлом, ніби зоря, а тоді змигнула і зникла так само швидко, як і з’явилася. Темрява розсіялася, і Вогнелап помітив, що знаходиться у лісі. Його заспокоювали знайомі запахи дерев. Він вдихав вологі аромати зелені, і його тілом розпливався спокій.

З-за дерев зненацька почувся жахливий шум. У Вогнелапа настовбурчилося хутро. Це були верески нажаханих котів, які вибігали з кущів. Вогнелап упізнав запахи Громового Клану, коли ті пробігали повз нього. Він стояв, немов прибитий до землі, не в змозі поворухнутися. За першими прибігли великі коти, здоровенні темні вояки; їхні очі палали жорстокістю. Воїни прогриміли повз нього, збиваючи ґрунт своїми масивними лапами з оголеними кігтями. Раптом із тіней Вогнелап почув високий відчайдушний крик, сповнений жалю. Сіролап!

Вогнелап прокинувся нажаханий. Його сон відступив, залишивши дзвін у вухах і настовбурчене хутро. Він розплющив очі й побачив обличчя Тигрокігтя, який зазирав до гнізда. Вогнелап миттю прийшов до тями і скочив на рівні.

— Щось трапилося, Вогнелапе? — запитав Тигрокіготь.

— Просто сон, — пробелькотів Вогнелап.

Тигрокіготь зацікавлено на нього подивився, а тоді прогарчав:

— Буди інших. Скоро вирушаємо.

За гніздом небо зазоріло світанком, а на папороті блищала роса. День обіцяв бути теплим, коли зійде сонце, але світанкова вологість нагадала Вогнелапові, що незабаром падолист.

Вогнелап, Сіролап і Круколап швидко проковтнули трави, що їм дала Плямолистка. Тигрокіготь і Синьозірка спостерігали за ними, готові рушати. Решта табору ще спала.

— Ох! — жалівся Сіролап. — Я знав, що вони будуть гіркими. Чому ми не могли з’їсти просто жирненьку мишку?

— Ці трави значно довше стримуватимуть лютий голод, — відповіла Синьозірка. — І вони додадуть тобі сили. Перед нами довга дорога.

— А ти свої вже з’їла? — запитав Вогнелап.

— Мені не можна їсти, якщо я сьогодні збираюся ділити сни із Зоряним Кланом біля Місяцескелі, — відповіла Синьозірка.

Вогнелап відчув поколювання в лапах від цих слів. Він вже не міг дочекатися початку подорожі. Страх від нічного сну відступив завдяки світанковому світлу і знайомим голосам. Усе, що залишилося в пам’яті, — це яскраве світло, тож на словах Синьозірки він знову відчув радісне збудження.

П’ятеро котів вийшли з табору і рушили крізь ялівцевий тунель.

Левосерд саме повертався з патрулем.

— Безпечної подорожі, — побажав він.

Синьозірка кивнула:

— Я знаю, що можу довірити тобі табір, — відповіла вона.

Левосерд глянув на Сіролапа і схилив голову.

— Пам’ятай, — нявкнув він, — що ти вже майже вояк. Не забудь, чого я тебе навчав.

Сіролап захоплено подивився на вчителя.

— Я завжди пам’ятатиму, Левосерде, — сказав він і торкнувся головою широкого золотавого боку вояка.

Вони попрямували до Чотиридерева. Це був найкоротший шлях, який проходив через територію Вітряного Клану. Високі Скелі були за нею.

Вогнелап спустився схилом до Великого Каменя; у повітрі все ще відчувалися запахи вчорашнього Зборища. Коти перейшли галявину і піднялися схилом з іншого боку до території Вітряного Клану. Кущистий схил ставав крутішим і більш скелястим з кожним кроком, і згодом котам доводилося перестрибувати з кругляка на кругляк.

Вогнелап зупинився, коли вони дісталися верхівки. Перед очима пролягла пласка широка рівнина. Вітер різкими поривами колихав траву і схиляв дерева. Ґрунт був кам’янистий, і довкруж, куди сягало око, було видно оголені скелі.

У повітрі все ще відчувався запах Вітряного Клану, але він був геть слабкий. Утім, значно краще вчувалися і насторожували свіжі помітки котів Тіньового Клану.

— Всі Клани мають право на безпечний прохід до Місяцескелі, але, здається, у Тіньового Клану немає більше пошани до вояцького кодексу, тож пильнуйте, — застерегла Синьозірка. — Зрештою, ми не маємо права полювати поза нашими угіддями. Ми мусимо дотримуватися кодексу, навіть якщо Тіньовий Клан цього не робить.

Коли зійшло сонце, вони перейшли рівнину по стежках через болото. Вогнелап із дитинства звик до прихистку дерев. Без їхньої тіні його вогняне хутро обважніло і пекло, а спина ніби горіла. Тому він радів постійному вітрові, що дув із лісу.

Раптово Тигрокіготь завмер.

— Обережно! — шикнув він. — Я відчуваю запах патруля Тіньового Клану.

Вогнелап та інші коти задерли носи і почули у вітрі запах вояків Тіньового Клану.

— Вони з підвітряного боку, тож не дізнаються, що ми тут, якщо ми не зупинятимемося, — нявкнула Синьозірка. — Але нам потрібно поспішити.

Якщо вони йдуть вперед, то знайдуть нас. Ми вже недалеко від межі території Вітряного Клану.

Вони