Читати книгу - "На волю!"

пришвидшили рух, перестрибуючи через каміння і пробираючись через багнюку. Через кожні кілька кроків Вогнелап принюхувався до повітря і озирався, видивляючись патруль Тіньового Клану. Та з часом запах послабшав. «Вони, мабуть, повернулися», — з полегкістю подумав новак.

Нарешті всі дісталися до краю нагір’я. Ландшафт різко змінився до невпізнанності — це робота Двоногів. Широкі стежки перетинали зелені й золотаві луги, маленькі гайки купчилися то тут, то там, і повсюди були розкидані гнізда Двоногів. На відстані Вогнелап побачив широкий сірий шлях і відчув кислотний сморід, який обпік йому горло.

— То Громошлях? — запитав він у Сіролапа.

— Так, — відповів Сіролап. — Він проходить від території Тіньового Клану. Бачиш Високі Камені за ним?

Вогнелап подивився в далечінь. В одному місці небокрай різко випинався вгору гострим і голим шпилем.

— Ми мусимо перейти через Громошлях?

— Так, — нявкнув Сіролап. Його голос звучав сильно і впевнено, майже весело; він був готовий до складної подорожі.

— Ходімо! — нявкнула Синьозірка. Вона рушила вперед. — Ми будемо там ще до сходу місяця, якщо не збавлятимемо темпу.

Вогнелап разом з іншими пішов за нею вниз горбком, віддаляючись від порожніх угідь Вітряного Клану до густозаселеної території Двоногів.

Тримаючись обабіч огорожі, коти продовжували свій шлях. Двічі Вогнелап відчув запах здобичі з кущів, але трави Плямолистки робили свою справу, стримуючи його голод. Сонце все ще пекло йому в спину, незважаючи на тіні від живоплоту.

Вояки обминули гніздо Двоногів. Воно стояло на широкій платформі із твердого білого каменю, з меншими гніздами обабіч. Коти плазом перебралися повз огорожу, яка оточувала білий камінь. Раптовий шквал гавкоту і гарчання змусив їх обернутися.

Собакиї Вогнелапове серце стрибнуло у п’яти. Він вигнув спину, його хутро настовбурчилося від голови до кінчика хвоста.

Тигрокіготь поглянув через огорожу.

— Не переймайтеся, вони прив’язані! — шепнув він.

Вогнелап подивився на двох псів, які шкреблися на камені не більше, ніж за десять хвостів від нього. Вони були зовсім не схожі на тих розпещених домашніх цуциків, які жили в садах Двоногів. Ці істоти впивалися у нього диким, убивчим поглядом. Вони рвалися з ланцюгів і стрибали на задні лапи. Вони гарчали, гавкали й оскалювали величезні зуби, доки крик невидимого Двонога їх не втихомирив. Коти пішли далі.

Сонце вже почало сідати, коли вони дійшли до Громошляху. Синьозірка подала сигнал зупинитися і почекати під огорожею. Вогнелап спостерігав, як величезні монстри проносилися перед ним туди й назад; очі й горло в нього пекли від їдкого диму.

— Ми підемо по одному, — нявкнув Тигрокіготь. — Круколапе, ти перший.

— Ні, Тигрокігтю, — перервала його Синьозірка. — Я піду першою. Не забувай, що новаки вперше перетинають дорогу. Я покажу їм, як це робити.

Вогнелап дивився на провідницю, як вона крокувала до краю Громошляху і дивилась вгору і вниз. Вона спокійно чекала, поки монстри один за одним проїжджали повз неї, куйовдячи її хутро. Коли оглушливий рявкіт на хвилину зупинився, вона помчала на інший бік.

— Твоя черга, Круколапе. Тепер ти знаєш, що робити, — пронявчав Тигрокіготь.

Вогнелап побачив, як Круколапові очі округлилися від страху. Він знав, як почувається його друг. Він відчував власний запах страху. Маленький чорний кіт покрокував до краю дороги. На ній було спокійно, але Круколап вагався.

— Іди! — шикнув Тигрокіготь.

Круколапові м’язи напружилися, коли він приготувався бігти. Земля почала дрижати під його лапами. Здалека показалася потвора і прогуркотіла повз нього. Чорний кіт на мить зупинився, а тоді побіг до Синьозірки. Велика потвора, яка неслася в іншому напрямку, підняла пилюку там, де ще секунду тому були його лапи. Вогнелап відчув, як дрижить власне хутро, і глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися.

Сіролапові пощастило. Довге затишшя дозволило йому безпечно перейти дорогу. Тоді настала Вогнелапова черга.

— Ходи, — гаркнув Тигрокіготь.

Вогнелап подивився на нього, тоді на Громошлях і вийшов з-під огорожі. Він вичекав на межі, як показала Синьозірка. Потвора наближалася до нього. Вогнелап подивився на неї. «Після цієї», — подумав він і почекав, доки вона проїде. Та раптом чітко усвідомив, що чудовисько з’їхало з Громошляху і прямує по траві. Воно мчало прямо на нього! З отвору на боці потвори виглядав Двоног. Вогнелап відскочив назад, висунувши пазурі; його відкинув шквал вітру від чудовиська, яке прогуркотіло за вус від нього. Тремтячи, кіт пригнувся у багнюці й спостерігав, як воно повернуло назад на шлях і зникло з очей. Крізь шум крові, яка стугоніла у нього у вухах, Вогнелап зрозумів, що на Громошляхові знову спокійно, і погнав на інший бік швидше, ніж коли-небудь у житті.

— Я вже думав, що тобі кінець! — скрикнув Сіролап, коли Вогнелап врізався в нього, майже збивши з лап.

— Я теж! — задихався Вогнелап. Він намагався перестати тремтіти і повернувся, щоб подивитися, як позаду переходить дорогу Тигрокіготь.

— Двоноги! — відрубав він, як тільки дістався до них.

— Ти хочеш перепочити, перш ніж ми рушимо? — запитала Синьозірка у Вогнелапа.

Вогнелап глянув угору. Сонце було вже низько.

— Ні, — відповів він. — Зі мною все гаразд.

Насправді він так несамовито відскочив від потвори, що його лапи нили від болю і знесилення.

Коти пішли далі за Синьозіркою. По цей бік Громошляху земля була темніша, а трава здавалася жорсткішою. Коли вони дісталися до підніжжя Високих Каменів, трава перейшла у голий кам’янистий ґрунт, де-не-де вкритий вересом. Рельєф полого піднімався. Вершина пагорба була скеляста, у ній відбивався помаранчевий захід сонця.

Синьозірка ще раз зупинилася. Вона сіла на теплому камені, який був достатньо широкий, щоб умістити всіх п’ятьох котів одне коло одного.

— Дивіться, — нявкнула вона, показуючи носом у бік схилу перед нею. — Це Уста Матері.

Вогнелап глянув угору. Сонячне світло засліплювало його, а схил був захований у тіні.

Коти чекали в повній тиші. Поступово, коли за Високі Камені сідало сонце, Вогнелап почав розпізнавати вхід до печери — квадратну чорну діру, яка зяяла під кам’яною аркою.

— Ми почекаємо тут, доки підніметься місяць, — нявкнула Синьозірка. — Якщо ви голодні, можете пополювати, а тоді трохи відпочити.

Вогнелап зрадів нагоді повечеряти. Він був страшенно голодний. Сіролап почувався так само. Він скочив у вересовий кущ, йдучи на запах здобичі. Вогнелап і Круколап пішли за ним. Тигрокіготь попрямував у протилежний бік, а Синьозірка залишилася на місці. Вона сиділа спокійно й тихо, незмигно дивлячись на Уста Матері.

Троє новаків наловили багато здобичі. Разом із Тигрокігтем вони зібралися на кам’янистому схилі й добре поїли.

Опісля коти відпочили біля своєї провідниці, доки камінь, на якому вони лежали, не охолов, а все навколо не заполонили холодні чорні тіні. Тільки тоді Синьозірка гукнула:

— Ходімо. Вже час.