Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

сподіватися для себе у вічності? Нам слід робити добрі діла не тільки попри те, що нам від них не буде ніякої користі, а й саме тому, що не чекаємо від них жодної користі для себе. Нескінченна цінність добрих справ ґрунтується на тому, що за життя ніхто не одержує за них належної винагороди, а тому винагороду слід шукати в них самих. Життя надто вбоге, щоб платити за всі ті добрі справи, які в ньому робляться.

Але тут ми бачимо перед собою настільки ж сумну, наскільки й прекрасну картину, бо, показуючи нам земну слабкість кабальєро, Сервантес також показує нам, що він був із плоті й кісток, як і ми, і мусив підкорятися жалюгідним потребам людської недосконалості.

Розділ XXIII

Про те, що спіткалось славетному Дон Кіхотові в горах Сьєрра-Морена, тобто про одну з найхимерніших пригод, що оповідається в цій правдомовній історії

Побачивши себе в такому жалюгідному становищі, Дон Кіхот промовив, звертаючись до свого зброєносця: «Недарма ж то, Санчо, кажуть люди: “Не чекай дяки од репаного мугиряки”. Якби я був тобі повірив і послухався тебе, то не спало б на нас таке безголов’я. Ну, та що сталось, то вже не розстанеться, а біда, мовляли, вчить розуму».

Бідолашний кабальєро, лежачи на землі, відчуває, як слабне його віра. Але зверніть увагу на те, що тут йому на допомогу приходить Санчо, героїчний Санчо, і, сповнений своєї донкіхотівської віри, відповідає своєму панові:

«Тоді ви, мабуть, пане, розуму навчитесь, як я турком стану».

І як добре ти помітив, героїчний Санчо, донкіхотівський Санчо, що твій пан ніяк не може навчитися розуму і зрозуміти, до чого призводять його намагання робити добро і здійснювати справжнє правосуддя!

Чому ж усе-таки галерники побили Дон Кіхота камінням і роздягли його? Тому що вони не були спроможні на вдячність, і здобуття свободи анітрохи не поліпшило їхньої вдачі? Зовсім ні. Коли вони роздягали Дон Кіхота, то тільки тому, що їм потрібен був одяг, і це аж ніяк не свідчило про їхню невдячність, бо вдячність — це одне, а потреби життя — зовсім інше, й у ту мить їхньою найнагальнішою потребою було роздобути собі одяг: чи крадіжкою, чи грабунком, чи хай там як. Зрештою, хто знає, а чи не хотіли вони взяти його одяг собі на пам’ять? А те, що вони побили його камінням? На це також їх могла штовхнути вдячність. Було б гірше, якби вони просто обернулися до нього спиною.

Після того як закінчилася пригода з галерниками, Дон Кіхот пристав на прохання Санчо, який переконував, що їм треба втікати від люті Святої Германдади, погодившись — зовсім не тому, що він її злякався, — поїхати в гори Сьєрра-Морена, де вони влаштувалися на нічліг «між двома бескетами серед густого дуб’я». У ту ніч Хінес де Пасамонте, клятущий каторжник, украв у Санчо віслюка. А потім Дон Кіхот і Санчо знайшли валізу Карденіо, а в ній — цілий стовпчик золотих монет. Від такої знахідки Санчо аж вигукнув: «Дякувати небові, хоч одна приключилася нам зисковна пригода!»

О непостійний Санчо, плоть знову тебе здолала, і ти називаєш цікавою пригодою знахідку цілого стовпчика золотих монет! Ти походиш з країни лотерей. Твій пан подарував тобі ті монети, бо він шукав не тих пригод, які були пов’язані з грішми. Він набагато більше зацікавився любовними наріканнями, знайденими в тій-таки валізі, й коли побачив якогось самітника, що біг, перестрибуючи зі скелі на скелю, то вирішив наздогнати його і наказав Санчо побігти тому навперейми. І тоді Санчо відповів йому такими шляхетними словами:

«Ні, пане, не піду, незмога моя. Скоро я од вашої милості одійду, зразу всяке страховіття на мене лізе, всяке марево мріється».

А чом би й ні, друже Санчо, чом би й ні? Твій пан божевільний, і ти навряд чи з цим не погодишся, але ти не міг, не можеш і не зможеш більше жити без нього; тобі не до вподоби його божевілля й ті підкидання на ковдрі, до яких воно тебе довело, але якби він тебе покинув і ти залишився сам-один, без нього, тебе опанував би великий страх. Без свого пана ти тепер почуваєшся таким самотнім, як без самого себе. Тобі сподобалося перебувати під захистом Дон Кіхота, ти повірив у нього; якби ти втратив цю віру, то хто врятував би тебе від страху? Хіба страх не те саме, що втрата віри? І хіба не страх допомагає нам повернути її? А віра, друже Санчо, це прихильність не до теорії, не до ідеї, а до чогось живого, до людини реальної або ідеальної, це спроможність захоплюватися й довіряти. І ти, вірний Санчо, ти віриш у божевільного та в його божевілля, і якби тепер, коли тобі так припало до вподоби донкіхотівське божевілля, ти залишився наодинці зі своєю колишньою розважливістю, то хто врятував би тебе від страху, який відразу на тебе через це навалиться? Тому ти й просиш свого пана та володаря, щоб він не відсилав тебе від себе.

А ти, Дон Кіхоте, великодушний і сильний, ти відповідаєш Санчо: «Хай буде й так, мені навіть приємно чути, що ти здаєшся на мою мужність, і будь певен, що швидше тебе зрадить власний подих, ніж мій бойовий дух».

Отже, зберігай віру, Санчо. Зберігай віру в те, що тебе не зрадить бойовий дух Дон Кіхота. Віра вже здійснила в тобі своє чудо. Дух Дон Кіхота тепер став і твоїм духом, і ти вже не живеш у собі, тепер у тобі живе твій пан. Ти донкіхотизувався.

Потім Дон Кіхот зустрівся з Карденіо, і коли він побачив іншого божевільного, божевільного від кохання, то «обняв його щиро та приязно; так довго його до грудей пригортав, немов знав уже хтозна відколи». І так воно насправді й було. Вони привіталися, й Дон Кіхот висловив бажання служити йому, а якщо не знайдеться ліків проти його болю, то він пообіцяв оплакувати разом із ним його недолю й тужити над нею. А оплакуючи недолю Карденіо й тужачи над нею, хіба ти не оплакуватимеш свою недолю, добрий кабальєро, й не тужитимеш над нею? Гірко плачучи через байдужість Люсінди, хіба ти не оплакуватимеш також ту стриманість, яка перешкодила тобі відкрити своє серце Альдонсі?

Проте було б помилкою вважати, що всі ці вислови співчуття були спрямовані тільки на те, щоби спонукати Карденіо розповісти свою історію, бо Дон Кіхот завжди виявляв велику цікавість,