Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Але нас можуть запитати: оскільки кінцева мета полягає в прощенні, навіщо тоді кара? Навіщо вона, ви запитуєте? А для того, щоби прощення не було дармовим, бо в такому разі воно втрачає всі свої переваги: доброчесність не дається задарма, її треба здобути, сплатити за неї ціну покарання; для того, щоб зловмисник набув спроможності одержати плоди, вигоди від прощення, треба стерти покаранням докори його сумління, які цьому перешкодили б. Кара приносить користь кривдникові, а не тóму, кого скривдили, вона дозволяє йому уникнути дармового прощення, вона приходить до нього як найсутнісніша форма помсти, як квітка зневаги. Дармове прощення — це прощення жалюгідне, як милостиня. Тільки люди слабкі можуть благати прощення, не бувши покараними. Ми найбільше цінуємо обійми, якщо вони щирі, після ляпаса, якого нам було вліплено за наше нахабство чи якийсь поганий учинок.

Коли людина почуває себе ображеною, її змагає бажання помститися; але після того як вона помстилася, якщо це людина добре вихована й шляхетна, вона прощає. Сáме з почуття помсти виникло так зване правосуддя, яке, інтелектуалізувавши помсту, замість ушляхетнити себе нею, деградувало. Ляпас, якого скривджений відважує кривдникові, — це по-справжньому гуманний учинок, набагато благородніший і чистіший, аніж застосування будь-якої зі статей карного кодексу.

Метою правосуддя має бути прощення, й у нашому переході до життя майбутнього, у тривозі й агонії, на самоті з нашим Богом здійснюється містерія прощення, призначеного для всіх людей. Стражданнями життя і тими стражданнями, які приходять після нього, ми оплачуємо всі ті злочинства, що їх ми скоїли на своєму віку; тривогою, яка опановує нас перед неминучістю смерті, ми остаточно спокутуємо їх. І Бог, який створив людину вільною, не може прирікати її на вічну неволю.

«Нехай же кожен двигає свій гріх; Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи нагородити праведника». Цими словами Дон Кіхот передає право карати Богові, не пояснюючи нам, як саме, на його думку, карає Бог, але хоч би якими ортодоксальними були його погляди, він не міг вірити в покарання, які тривають вічно, і не вірив у них. Справді, ми маємо передати Богові право карати, але ми не повинні робити Його виконавцем нашого правосуддя, як це часто буває, тоді коли саме ми повинні бути виконавцями Його правосуддя. Хто той смертний, котрий наважується виголошувати від імені Бога вироки, залишаючи Богові їх виконувати? Хто він, той, хто перетворює Бога на свого судового виконавця? Той, хто визнає за собою право сказати: «Ім’ям Бога я тебе звинувачую», — що насправді означає: «Бог від мого імені тебе звинувачує». Зверніть увагу на те, що ті, котрі привласнюють собі право бути спеціальними виконавцями вироків Бога, і справді вважають, що Бог наділяє їх таким правом. Дон Кіхот вважав себе виконавцем волі Божої на землі й тією правицею, що повинна здійснювати Його правосуддя, та й усі ми повинні здійснювати його, але й Дон Кіхот залишав Богові право судити про те, хто добрий, а хто поганий, і визначати кожному покарання, щоби потім можна було його простити.

Моя віра в Дон Кіхота мені підказує, що такими були його внутрішні почуття, і якщо Сервантес нам їх не відкриває, то лише тому, що сам був неспроможний заглянути в оту глибінь його душі.

«Чесним же людям не до вподоби ставатися катами своїх ближніх, особливо, коли їхнє тут не мелеться». Дон Кіхот, як і той народ, цвіт якого він репрезентує, дивився неприхильним оком на ката та на будь-якого з виконавців офіційного правосуддя. Хоча брати правосуддя у свої руки — це святий і добрий обов’язок людини, бо до цього її спонукає природний інстинкт, але ставати катом і страчувати інших людей задля того, щоби заробити собі на хліб, служачи огидному абстрактному правосуддю, — недобре. Оскільки правосуддя є імперсональним і абстрактним, воно карає імперсонально й абстрактно.

Я вже бачу ваші обличчя, мої налякані читачі, бачу, як ви хапаєтесь за голову й вигукуєте: «Який жах!» А потім починаєте говорити про суспільний порядок, безпеку та розбалакувати про інші подібні дурниці. А я вам на це скажу, що, якби навіть повипускали на волю всіх каторжників, світ би від цього не перекинувся з ніг на голову, а якби всі люди твердо повірили в остаточне спасіння, у те, що в кінцевому підсумку нам усім буде дароване прощення й ми всі постанемо перед Господом, який задля цього створив нас вільними, то ми всі стали б кращими.

Я чудово розумію: ви заперечите мені на це, навівши приклад тих-таки каторжників і нагадавши, як вони відплатили Дон Кіхотові за свободу, яку він їм дарував. Адже як тільки він побачив, що вони звільнилися від своїх ланцюгів, то попросив, аби вони підійшли до нього, і сказавши їм: «Порядні люди завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність», — він наказав їм узяти ланцюга, від якого він їх визволив, і негайно вирушити до міста Тобосо й постати там перед сеньйорою Дульсінеєю Тобоською. Бідолахи зі страху знову спіткатися зі Святою Германдадою відповіли йому устами Хінеса де Пасамонте, що не можуть виконати цього прохання, але готові проказати за його здоров’я скільки завгодно отченашів та богородиць. Кабальєро розгнівався на непоштиві слова Пасамонте і став йому докоряти. І тоді цей останній підморгнув своїм товаришам і «відійшов із ними трохи поодаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швирґати, то… Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу». І коли він опинився на землі, то один із визволених галерників підбіг до нього, зірвав із його голови мідний таз і трахнув його ним межи плечі разів два чи три, потім зняв із рицаря каптан, який той поверх збруї носив, а «з джури вони зцупили кобеняк і все чисто в нього забрали, що могли».

Ця подія навчає нас, що коли ми визволяємо каторжників, то не повинні наперед сподіватися на їхню вдячність, бо через це наш подвиг утратить усю свою цінність. Якщо ми творитимемо добро лише для того, щоби нам дякували за це, то чого ми можемо