Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

всій Україні палали музеї, театри, бібліотеки. Палали у вогні байдужості. Вивозились, виносились, продавалися за копійки великі витвори національного Духу, шедеври мистецтва, неоціненні реліквії. Вогонь той горить і понині й не видно йому кінця та краю. Так у муках народжувалася наша Незалежність. Саме в ті часи голодуючі студенти окупували площу Жовтневої революції (хронікальні кадри).

(Орест у фотелі. Синхрон.) Згадую, о тій порі я придбав собі червоно-чорного прапорця з маленьким золотим тризубом у куточку і навчився співати стрілецьких пісень, а ще виголив собі чуба. Відтоді мої видатні шаровари прикрасив ще один, новенький, культурний шар.

(Демонструє верхній шар шароварів Духу на тлі інаугураційної промови першого президента України Леоніда Кравчука. Голос героя за кадром.) У грудні 1991 року, Незалежна Україна обирала свого першого президента. Я у складі делегації творчої молоді перебував за лаштунками на концерті, присвяченому цій видатній події.

Артист ансамблю імені Вірського вибіг за лаштунки після «Козацького танцю» і йому швидко треба було перебратися на «Карпатську рапсодію», тому він робив це за великим роялем, кидаючи речі прямо на його кришку. Гріх було втратити таку можливість, не поцупивши його шаровари. Моя бабуся на старовинній швейній машинці «Зінгер» нашила їх на шаровари Карпенка-Карого і тепер саме вони є верхнім шаром нашої великої національної культури!

(Фінальний кадр: Орест у повній бойовій амуніції із сокиркою в руках стоїть у центрі майдану Незалежності. Кінець фільму.)

Ведучий (у студії). Оплески нашому герою, який уже за тиждень вирушить у подорож до Единбурга, аби представити свій перформанс на вулицях столиці Шотландії в рамках вільної фестивальної програми «Фріндж».

(Орест піднімається, кланяється публіці.)

Орест. Дякую, дякую!

Ведучий (у камеру). А ми прощаємось з вами до наступного тижня, коли до нас у студію завітають Андрій Шевченко — форвард київського «Динамо» та рок-музикант Олег Скрипка! До зустрічі у програмі «Герої нашого часу». Хай щастить!

(Фінальні титри.)

Глава шоста

Гренуй і Тереза вибралися на Принцес-стрит близько пів-десятої ранку.

З насолодою викуривши по цигарці біля монумента Вальтеру Скотту, вони рушили до перехрестя Принцес-стрит з Маунд, що навпроти Національної художньої галереї Шотландії.

— Ну що, моя рибко, побешкетуємо? — грайливо спитала жаба, роззявляючи пащеку, з якої його колежанка витягла звичайний китайський кухлик з написом «Happy birthday to you».

— Побешкетуємо, мій песику... — й одразу потому щосили заголосила, ловко копіюючи слов’янський акцент. — Ой, люді добриє, подайте, кто сколько можєт закарпатскім бєжєнцам с Украіни.

Перехожі, що дисципліновано чекали на зелене світло, оцінили стьоб, бо після падіння Берлінської стіни навіть в Единбурзі почали з’являтися жебраки зі Східної Європи.

— Кому потрібна гарна російська горілка по п’ять фунтів за пляшку? — утаємничено питав у публіки Гренуй, змовницько трясучи поліетиленовим пакетом «Скотмід». — Прекрасна російська горілка «Столична» за прекрасною ціною.

— Реальна горілка, чи то лише для антуражу? — поцікавився у жаби лисий джентльмен років тридцяти п’яти з припухлим обличчям, що тримав у руках велику пляшку мінеральної води.

— Реальна, чуваче!

— Ну-мо, покажи...

Парочка разом із джентльменом відійшла вбік.

— Не повіриш, цілу ніч бухав с товаришем до усрачки, — пустився той у похмільні відвертості. — Він у мене знаменитий художник, один з тих, кого підтримує Саатчі[2], чули про такого? Вдвох перли якусь російську курву на ім’я Наташа. Від мене досі нею пахне, фу-у-у-у. Так що нічка вдалася. Хочу взяти бухла на опохмєл...

— Покидьок... — процідила крізь зуби Тереза, відвернувши пику, так щоб лисий не чув.

— Але в мене дружина така люта, що хоч додому не йди. То скажу, що був у майстерні, готувався до перформансу. Треба щось брехати. Горілка хоч нормальна? — питав, розглядаючи незвичну пляшку з етикеткою, набраною кирилицею.

— Шикарний контрафакт, сам учора пив, а сьогодні як скло, — позитивно відрекомендувала продукт жаба.

— Люкс! Беру увесь товар...

— Весь товар не вийде, у нас є правило — по пляшці в руки, і не більше.

— Що за ідіотизм? Ви ґешефт хочете зробити чи просто приколюєтесь?

— Просто приколюємось, — гигикнула Тереза, але жаба на неї суворо цикнула.

— Нічого подібного. Просто у східних слов’ян повно різних забобонів, ну там: не підливати у піднятий келих, чи не лишати на столі спорожнілу тару. А цей — по пляшці в одні руки, прийшов до нас із горбачовською перебудовою під час обмеженого продажу алкоголю. Пам’ятаєте: «perestroika», «glasnost»? Хочете купити все — маєте привести із собою друзів, щоб створити ажіотажний попит.

— Такі правила, — знизала плечима Тереза.

— Дурня якась, — форкнув художник, видобуваючи із задньої кишені потертих джинсів зжужману п’ятірку.

— Ой, люді добриє, поможіте, кто сколько можєт. Дом сгорєл, дєті потонулі, хавчіка купіть нєма на шо, — знову щосили заголосила синюшна дама, тягнучи жабу до жвавого перехрестя в центрі Принцес-стрит.

Наступні десять хвилин екзотична парочка веселилася від душі, пародіюючи кривляння й повадки закарпатських циган.

Металевий дріб’язок щедро сипався в синій кухлик, аж поки до перехрестя не підійшли двоє підстаркуватих молодих людей з континенту, розмовляючи французькою мовою на підвищених тонах.

У руках у них було повно клумаків з обновками, бо рівно о дев’ятій ранку в багатьох магазинах стартували суперсейли, як це зазвичай буває напередодні відкриття фестивалю.

— Ні, ванну кімнату ми оздобимо жовтими кахлями, — наполягав хлопець, — бо рожевий колір у ванній — то вульгарно.

— А вдягати пісочний костюм на весілля не вульгарно? Ти будеш у ньому схожим на Стіва Гокінґа...

— Що ти маєш проти Стіва Гокінґа? На мою думку, він геніальний...

— Ага, геніальний каліч, майже такий, як ти...

— Сільвія, не переходь межу, я тебе благаю... Я дуже сподіваюся, що в нас попереду довге і щасливе життя, яке ми маємо прожити в злагоді і не сперечатися через якісь глупі дрібниці.

— Які розумні слова, — повернула Тереза обличчя до свого кавалера, — ти добре їх бачиш, Ніколя, розкажи мені про них.

— Дрібні французькі буржуа в стані передшлюбної ейфорії. Обом далеко за тридцять. Дітей нема. Працюють у рекламному бізнесі. Якщо нічого не трапиться, матимуть близнюків і доживуть до глибокої старості, хоч чоловік після п’ятдесяти почне зраджувати і вони на якийсь час розійдуться, але потім зійдуться знову, коли з’являться онуки. Все, як у всіх: дім, страховка, кредити, відпочинок у Греції або Марокко. А от ще... Вона помре у дві тисячі тридцять другому від раку шийки