Читати книгу - "I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман"

із золотої парчі, яку я згодом викупив (демонструє свитку). З часом до свитки я додав класну сорочку-вишиванку, яку, вибачайте, стирив у гримерці театру Франка, коли брав участь у вечорі, присвяченому пам’яті Наталії Ужвій. Зі споду на ній вишите прізвище артиста, дивіться (демонструє прізвище) — Ступка. Так, це саме та сорочка, в якій Богдан Сільвестрович грав головну роль у виставі «Украдене щастя».

Але головним моїм надбанням були шаровари (демонструє шаровари).

Я відкопав їх у купі лахміття, коли ми вчилися в театральному інституті. (Кадри біля, будівлі театрального інституту на вулиці Ярославів Вал. У кадрі Орест продовжує оповідь.) Купа шароварів лежала в костюмерному цеху в кутку за металевими ящиками, де зберігалися жіночі плахти та вишиванки. Від ящиків тхнуло нафталіном. (Орест у спеціальній студії поважно сидить у глибокому фотелі. Синхрон.) Згори лежали шаровари, у яких грали ще живі класики. З самого верху — шаровари Івана Миколайчука та Леся Сердюка. Далі починалися прошарки посткурбасівського періоду. Шаровари Гната Юри та Амвросія Бучми так міцно злежалися, що я, відриваючи їх одні від одних, доклав чималих зусиль (слова артиста ілюструються портретами видатних діячів українського театру). Шаровари самого Курбаса були вельми елегантні та стильні. У лінії покрою відчувалася авангардність, коли не сказати — відверте західництво. Гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви» було виведено хімічним олівцем зі споду на правій холоші. На лівій було намальовано портрет Меєрхольда у стилі кубофутуризму. Після курбасівських шароварів ішли шароварні поклади труп Садовського та Саксаганського, звалені у запилюжену купу, по якій бігали миші.

(Орест у фотелі продовжує. Синхрон.) Нарешті я дістався тих шароварів, що лежали в самому підґрунті піраміди національного духу (демонструє історичні протошаровари). На поясі, там де сходиться мотузка, чорними нитками було чітко вишито: «І. К. Карпенко-Карий» та стояла дата — «1901 рік» (крупний надпис). Вони одразу викликали в мене зацікавлення, бо були важчі за всі інші шаровари. Я поквапився вивернути їх і моїм очам відкрилося дивне видовище. Підкладкою тих шароварів було просте полотно. На ньому старослов’янськими ще літерами виведено напівстертий напис (Крупно надпис, закадровий текст Ореста.) «У літо 856 року від Різдва Христового, та й у рік 5674 від створення світу, направляючись, бля, у похід на мудодзвонів, підорів диких — хозарів, щоб їм гланди повиривало, чоловікові своєму князю, блін, Ігорю зшила ці штани... (далі нерозбірливо) Птахою полину до тебе, мій соколе... (далі нерозбірливо) Дай їм гарту... цілую туди, де тепло. На згадку про кохання, твоя Ярославна...»

(Орест знову в кадрі. Синхрон.) «Ні хріна собі! — подумав я. — Це, здається, щось зі „Слова о полку Ігоревім“»!

Так і сяк обмацуючи шаровари, я розумів, що між вивертом та побитим міллю сукном зовні залягають ще декілька історичних шарів. Витягши з кишені маленький складний ножик, я трошки розпоров шаровари по шву й заглянув усередину. У ніс ударив сильний запах пороху, дніпровських плавнів та турецького тютюну. (Оповідь героя ілюструється кадрами історичних реконструкцій шістнадцятого століття. Закадровий голос героя.) Ще трошки надірвавши шов, я розгледів під домотканим полотном червоне тло справжньої китайки. Дорогоцінна тканина була щедро вимазана дьогтем, порохом, замазана бусурманською кров’ю та кров’ю, власне, хазяїна шароварів, яким виявився не хто інший, як видатний козацький отаман Самійло Кіготь.

(Орест знову в кріслі. Синхрон.) Продовживши дослідження шароварів, я завважив на них ще один напис, зроблений дитячою рукою. Виведено там було «Шляхта — лохи». У тих каракулях я угледів деякі літери, притаманні криптографічній манері письма Богдана Хмельницького, з чого дійшов висновку, що, мабуть, ті шаровари зберігалися у старих скринях його фамільної садиби на хуторі Суботів. Проте підтвердження цій гіпотезі я не знайшов, поки не наважився відкрити новий історичний шар.

(Знову кадри реконструкцій, на цей раз сімнадцятого століття. Закадровий голос героя.) Із шароварної глибини долинули запахи пишних бенкетів і навіть здалося, що я чую передзвін шабель та потужне козацьке «Слава Гетьману!». Сумнівів не лишилося, ці темно-сині оксамитові шаровари належали Богдану-Зиновію Хмельницькому. Фамільний герб та підпис самого гетьмана цілковито підтверджував моє припущення. Далі під тим написом у глибінь шароварів вів цілий стовпчик прізвищ. Прямо під гербом стояло ім’я Івана Виговського, а потім Юрка Хмельниченка, та воно було перекреслено жирними канцелярськими чорнилами. Збоку було дописано — «слабак». Далі стояли то підписи Івана Брюховецького, то гетьмана Павла Тетері. То гетьмана Павла Тетері, то Івана Брюховецького (закадровий текст ілюструється підписами гетьманів).

(Орест у кріслі. Синхрон.) Очевидно, що ті написи було зроблено за часів Чорної ради. Тоді, певне, шаровари й було розірвано на дві частини, а потім знову зшито, а потім знову розірвано, бо на лівій холоші було виведено у стовпчик прізвища всіх гетьманів Лівобережної України, а на правій — Правобережної.

З тих пір ці гетьманські шаровари драли й розривали, аж поки їх не зшив знову гетьман Мазепа. Далі були Іван Скоропадський, Пилип Орлик, Данило Апостол, Кирило Розумовський, а завершував список штемпель державної канцелярії її величності імператриці Катерини II (крупно штемпель). Вочевидь, після зруйнування Січі ці шаровари було покладено у держархів і підшито як речовий доказ до «козацької справи».

Коли ж розпоров наступний шов, немов музична скринька заграла всередині: «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом...».

(Історична реконструкція часів малого Шевченка, закадровий голос героя.) Сумнівів не було. Через якусь мить у моїх руках опинилися грубі, фарбовані цибулинням жебрацькі шаровари доби Олександра III, в яких, можливо, пас ягнята за селом видатний український поет і художник. Геть усі шаровари до п’ят було вкрито робочими фрагментами поетичних поем «Сон», «Гайдамаки» та «Тополя» (крупно фрагменти). Безперечно, що саме з цих шароварів розпочалося духовне відродження українців як нації.

(Оресту кріслі крупно. Синхрон.) Із шароварами Шевченка провозився найдовше, з головою поринувши у світ його поезій та малюнків. Я настільки захопився, що не помітив, як недопалок болгарської цигарки «Родопі» випав мені з рота і загубився десь у купі шароварного лахміття.

Покінчивши з майталесами Кобзаря, я запхав дорогоцінний артефакт під сорочку, й насвистуючи популярну на той час мелодію Майкла Джексона «I’m bad» (Орест насвистує мелодію), подався з костюмерної геть.

(Голос диктора за кадром на тлі хронікальних подій 1990-х років.) А ввечері сталося нещастя, причиною якого, ймовірно, і став фатальний недопалок, що його Орест випадково зронив з рота на купу старого театрального одягу.

Десь близько дев’ятої вечора, розриваючи тепле вересневе повітря тривожними зойками сирен, промчали Ярославовим Валом декілька пожежних машин. То горів театральний інститут.

(Голос диктора за кадром. Хроніка тих часів.)

Від початку 90-х по