Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

самому місці на Сатіпі зійшло видіння, і від страху та провини вона впала й померла. Все це зрозуміло. Та перейдімо до наступного припущення, а воно в тому, що після цього комусь, з невідомих нам поки що причин, знадобилося вбити двох синів Імхотепа. Припустімо, що хтось поклався на нашу забобонність і на те, що цей учинок припишуть духу Нофрет – украй зручна ситуація.

– Але кому треба вбивати Яхмоса та Собека?

– Ну, точно не слугам, – мовила стара, – вони б не посміли. Це лишає нам не аж такий багатий вибір.

– Тобто хтось із нас? Але бабусю, цього не може бути!

– Запитай Горі, – сухо відказала та. – Зверни увагу, він не заперечує проти того, що я кажу.

Ренісенб повернулася до нього.

– Горі, ясна річ, ти не можеш…

Чоловік похмуро похитав головою.

– Ренісенб, ти молода й наївна. Ти думаєш, що всі, кого ти знаєш і любиш – саме такі, як здається. Ти не знаєш людського серця, не знаєш, скільки гіркоти – і так, лиха – буває в ньому.

– Але хто, хто з нас..?

Іса різко втрутилася:

– Повернімося до історії пастушка. Він бачив жінку в сукні з фарбованого льону та намистом із левами. Якщо це був не дух, то він бачив саме те, що сказав – тобто він бачив жінку, яка намагалася видати себе за Нофрет. Це могла бути Кайт, це могла бути Генет, це могла бути ти, Ренісенб! З такої відстані будь-хто в перуці та жіночій сукні міг зійти за жінку. Тс-с, дай мені закінчити. Є ще один варіант – хлопчик бреше. Він розповів нам те, що йому наказали розповісти. Він підкорився тому, хто мав право наказувати йому. Зі своїм слабким розумом, він міг не допетрати суті історії, розповісти яку його змусили, ввівши в оману чи підкупивши. Ми ніколи не дізнаємося, як усе було, бо хлопчик помер, що саме собою змушує замислитися. Від цього мені думається, що пастушок розповів те, що йому було наказано. Якби його сьогодні ретельно розпитали, його історія могла б розвалитися – маючи терпіння, не важко визначити, коли дитина бреше.

– Отже, ти гадаєш, що отруйник серед нас? – запитав Горі.

– Так, я так думаю, – відказала стара, – а ти?

– І я, – погодився той.

Ренісенб розпачливо переводила погляд з бабусі на Горі й назад.

Чоловік вів далі:

– Але я геть не розумію мотивів.

– І я, – підтримала Іса. – Тому мені й тривожно. Бо я не розумію, хто може опинитися під ударом наступним.

Втрутилася Ренісенб:

– Але хтось із нас… як це? – було чутно, що вона досі не може повірити.

Бабуся твердо відказала:

– Так, Ренісенб – один з нас. Генет, чи Кайт, чи Іпі, чи Камені, чи сам Імхотеп – і так, Іса чи Горі, чи навіть, – вона посміхнулася, – Ренісенб.

– Ти маєш рацію, – погодився Горі. – Ми мусимо включити й себе.

– Але чому? – у голосі Ренісенб досі лунав приголомшений жах. – Чому?

– Якби ми знали, чому, тоді ми знали б майже все, що треба, – промовила Іса. – Ми можемо відштовхуватися лише від того, на кого напали. Пам’ятаєш, Собек неочікувано приєднався до Яхмоса, коли той почав пити вино. Отже, стає зрозуміло, що той, хто додав отруту, точно хотів убити Яхмоса, але не обов’язково збирався вбивати Собека.

– Але кому треба вбивати Яхмоса? – скептично запитала онука. – Якщо в когось із нас і немає ворогів, то це в Яхмоса. Він завжди такий спокійний і добрий.

– Отже, мотив – не особиста неприязнь, – сказав Горі. – Як слушно зауважила Ренісенб, Яхмос – не та людина, що заводить ворогів.

– Ні, – сказала Іса. – Мотив складніший. Тут або ворожість до родини загалом, або за цим стоїть жадоба, від якої нас застерігають «Повчання Птаххотепа». Він каже, що в ній сплітаються всі гріхи, що вона вміщує все ганебне, що тільки є[8].

– Я розумію, куди ти хилиш, Ісо, – промовив Горі. – Але для того, щоб дійти будь-якого висновку, нам треба зробити прогноз на майбутнє.

Стара енергійно покивала головою, і її перука сповзла на одне вухо. Хай який гротескний був тепер у неї вигляд, та наміру сміятися ніхто не мав.

– Ну то зроби прогноз, Горі, – запропонувала вона.

Якусь мить чоловік мовчав, погляд його став задумливим. Жінки чекали. Тоді він нарешті заговорив.

– Якби Яхмос помер, як задумав злочинець, то від цього виграли б інші сини Імхотепа, Собек та Іпі – так, якась частина нерухомості, безумовно, дісталася б дітям Яхмоса, але управління перейшло б до рук синів Імхотепа, а саме – до рук Собека. Тобто, в цій ситуації найбільше виграв би Собек. Він, найімовірніше, виступав би у ролі жерця Ка за відсутності Імхотепа і посів би це місце після батькової смерті. Але хоч Собек і виграв би від цього, він не може бути злочинцем, оскільки сам випив стільки отруйного вина, що помер. Тим часом, наскільки я розумію, від смерті Яхмоса і Собека виграє лише одна людина (на даний момент принаймні), і ця людина – Іпі.

– Погоджуюся, – мовила Іса. – Скажу тобі, Горі, ти далекоглядний, і я ціную твоє уточнення. Але давай уважніше поглянемо на Іпі. Він молодий і нетерплячий, і характер у нього радше кепський. У його віці здійснення бажань здається найголовнішим у житті. Він лютився на старших братів і зневажав їх за те, що його несправедливо – на його думку – виключили з угоди про родинне партнерство. І ще мені здається, що Камені казав йому якісь на надто мудрі речі…

– Камені? – втрутилася Ренісенб. Вигукнувши це, вона почервоніла й закусила губу. Горі повернув голову й подивився на неї. Дивився довгим, пронизливим поглядом, від якого їй стало боляче, та вона не змогла б описати той біль. Іса витягнула шию і витріщилася на онуку.

– Так, – підтвердила вона, – Камені. Хоча не виключено, що це Генет його нацькувала. Але факт лишається фактом. Іпі – амбітний, зверхній, зневажає повноваження братів і, безумовно, вважає себе, як він колись сказав мені, найрозумнішим у родині.

Іса говорила це сухо.

Горі запитав:

– Це він тобі сказав?

– Він ласкаво долучив мене до тих, кого в цій родині наділено певним розумом.

Ренісенб недовірливо запитала:

– То ти вважаєш, що Іпі навмисно отруїв Яхмоса та Собека?

– Я лише розглядаю таку можливість, от і все. Ми говоримо про підозри