Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Спершу, звісно, клали на стіл, аби дурня яка не поїхала, як казав директор, — розповідає Льоня, — і лише після цього слали. Всі копії були пронумеровані. Можна було зробити лише стільки-то і не більше. За одну зайву могли вигнати з роботи і засадити. За папірець? — недовірливо перепитує Стьопа. За шпигунство, — киває Льоня. Отакої! — присвистує Стьопа. Ми ніколи не питали, за що Льоню звільнили. Може, сам пішов — через нещасливе кохання. Через те, що завод розвалився. Завод — пізніше, — уточнює Льоня. Льоня пішов, і завод розвалився, — каже Стьопа. Не через завод, — кажу, — через зраду. Кохання, зрада, — буркає То-лік, — порожні звуки. Як шлунок, — нагадує Стьопа. Коли Юра у відпустці, — буркає Толік. Даремно повітря стрясають. Радій, братухо, — каже Стьопа. І вовки ситі, і вівці цілі, — каже Толік. Може, він добра людина, — каже Вітя. Щира душа, — кривиться Толік. Просто добра людина, — наполягає Вітя. Добродій, — буркає Толік. Меценат. Жди — дочекаєшся, — каже Толік. Я теж не дуже вірю в меценатство, — сумнівається Льоня. Але ж віддав, — кажу, — а цього не заперечиш. Головне, що віддав, — каже Вітя. А мені що, — знизує плечима Толік.

З доларами — теж історійка. Льоня ходив міняти, Стьопа і Толік помагали. Сам Льоня боявся, що обшахрують або відберуть. Ще, чого доброго, поб’ють. Постало питання, як міняти, коли купюра — одна. За курсом, — вигукує Стьопа. За бурсою, — буркає Толік. Звісно, що за курсом, — каже Льоня. — У курсі й річ. Міняти всі зразу чи тільки частину? Якщо частину, то як? А так, — каже Толік, — половинку відірвати, половинку залишити. Або третинку. За потребою. Якщо міняти не всі, — міркує Льоня, — може виникнути тяганина. Кожна секунда збільшує ризик. Нащо ризик? — непокоїться Стьопа. Все в руці Божій, — каже Вітя. Поки що в нашій, — каже Толік. І було б безвідповідально випускати, — підхоплює Льоня, — якщо ж обміняти всі зразу, то можемо програти на курсі — інфляція на місці не стоїть. Галопує, — радіє Стьопа. Як кінь у степу, — буркає Толік. Якщо обміняємо лише частину і все пройде успішно, обхитруємо таким макаром інфляцію, — пояснює Льоня. Проститутку, — вигукує Стьопа. Стьопо, у тебе що в голові, те на язиці, — осмикує Вітя. На серці, — кажу я. У матні, — буркає Толік. Отож пішли вони, Льоня, Стьопа і Толік, міняти. Льоня перший, за ним Толік зі Стьопою. Толіку, — каже Льоня, — ти попереду давай, а я другий, Стьопа за мною. Чому завжди я? — огризається Толік. — Нехай Стьопа йде перший. Він довший — швидше обмінник побачить. Стьопо, ставай наперед, — командує Льоня. — Толік прикриє нас ззаду. Це ми його прикриємо, боягуза, — обурюється Стьопа. Замуруй рило, — гиркає Толік. Муґабе, — верещить Стьопа. Один нуль на користь Стьопи, — каже Льоня. Стьопа попереду, Льоня другий, Толік останній, сопучий і невдоволений. Я аж чую, як він сопе. І бачу, як набурмосився. Хоча я не пішов, а залишився. Так вирішили. Знайшли нарешті, перед обмінником бугай стоїть — вгодований і як шафа. Вам куда, рєбята? — питає. Туди, — показує Стьопа. В обмінник, — пояснює Льоня за Стьопи-ною спиною. Слиш, чрєвовєщатєль, — каже бугай, який за Стьопою не бачить ні Льоні, ні Толіка. Навіть якби він став навшпиньки, Толіка все одно не побачив би. Льоню — так, Толіка — ні. Бо Толік, відчайдух, на вулиці залишився. Я чергував, — вішає локшину Толік. Нічого він не чергував. Злякався. В штани наклав, — каже Стьопа, — як бугая побачив. Ісчєзніть, прідуркі, — каже бугай. — Ви пєйзаж калєчітє. Клієнтов отпуґіваєтє. І тут Льоня витягнув сто-доларову банкноту. Вот ета другоє дєла. Проходь, — каже бугай. — Тібє можно. А ти тут чекай. Це він до Стьопи.

Льоню пускає, Стьопу затримує. Льоня, якого життя навчило обачності — всіх нас цього навчило, запідозрює щось. Він зі мною, — наполягає. Знаю, що з тобою, — гундосить бугай. — Нє положено. Ми разом, — наполягає Льоня. Дєтскій садік, — знизує плечима бугай і заштовхує Льоню всередину, зачиняючи двері перед Стьопиним довгим носом. Усередині простір на півтори людини. Може, тому й пустив тільки одного, — надіється Льоня, перед яким малесеньке віконечко. Ну? — каже віконечко, простягаючи руку. Льоня кладе купюру. Все? — питає віконечко. Більше не маю, — зізнається, мов на сповіді, наш розгублено-занепокоєний завфінансів. Я питаю, чи все міняти? — каже віконечко нетерпляче. Двадцять, — каже Льоня. Двадцять міняти чи двадцять віддати? — не вгаває віконечко. Міняти, — каже Льоня. Не маю решти, — каже віконечко. Льоня мовчить. Стоїть і думає. Мабуть, відчувши Льонине вагання і шкодуючи — не Льоні, а купюри, яка зникне за іншим віконечком, більшим, привітнішим і головне з потрібною рештою, віконечко озивається: — Маю п’ятдесятку. Влаштовує? Влаштовує, — відповідає Льоня: бодай половину вбереже від інфляції. Тепер у віконечка вже дві руки. Допомагають одна одній лічити банкноти, викидаючи на підвіконнячко, що під віконечком. Льоня бере, роздивляється — кожний папірець з якнайбільшою прискіпливістю. П’ятдесят доларів — найдовше. Фальшиві, — бере на понти. Так, про всяк випадок. Ти що, чудак, п’ятдесятки не бачив? — обурюється віконечко. По тону Льоня впевнюється, що гроші справжні. Все о’кей, — каже Льоня. Я теж думаю, що о’кей, — гундосить віконечко і зачиняється.

Ну що, покидьки, зголодніли? Це Юра з відпустки повернувся. Ставимо тобі піцу, — кричить знизу Толік. Ти що, Толіку, — цитькає Вітя, — ще образиться. І не принесе більше їсти, — непокоїться Стьопа. Сто доларів це всього-на-всього сто доларів, — зітхає Льоня, — й одну п’ятдесятку ми майже прохавали. За місяць, — підраховує Стьопа. Навіть не цілий, — каже Льоня. Зашвидко, — каже Вітя. Вітю, ти наче під мостом на світ народився, — каже Толік. — А п’ятдесятки за годину не хочеш? А штуки баксів за вечерю? Толіку, в тебе гарячка, — каже Вітя. Не гарячка в нього, — якось так сумно каже Льоня.

Стьопа приволік велосипед. Це що таке, Стьопо? — питає Толік. Велосипед, — шкіриться Стьопа. Бачу, що не верблюд, — буркає Толік. Тоді нащо питаєш, — відгиркує Стьопа. Так ніби вже й спитати не можна. Толік сьогодні не в гуморі.