Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дивні ви, батьки, — я роздратовано скинула плечима.
Зненацька щось найшло на мене:
— Він не любив тебе. Жодний чоловік тебе не любив. Вони тільки використовували тебе!
Мати нічого не відповіла, і тоді я прокричала їй у лице:
— Я спала з ним, моїм вітчимом!
Мати згасала на моїх очах. Її прооперували — раз, потім ще раз і ще. Хоча лікарі боролися за її життя, кожна нова операція тільки погіршувала її стан. Вона схудла, стала легкою, як пір’їна, й крихітною, мов дитина. Невдовзі вона перестала приймати їжу, і лише кволий усміх, яким силкувалася підбадьорити мене, нагадував про життєрадісну жінку, якою я її знала.
Дійсність скидалася на поганий сон. Наче зараз прокинуся, проте нічого не змінювалося, завтра нічим не відрізнялося від учора. Життя перетворилося на суцільний кошмар. Я борсалася в тягучій рідині годин — похмурих, гнітючих, каламутних, без іскринки надії.
Матір потребувала постійного догляду. Не витримуючи дивитись, як вона страждає, я тікала з дому. Я почала курити, нервовими затяжками, цигарка за цигаркою. Я розважалась з дорослими хлопцями і чоловіками — такими самими нікчемами, як мій вітчим. Раз я припленталася додому п’яна, як чіп, блювала і гикала, заходячись безпричинним реготом, тоді як за стіною помирала моя мати. Коли наступного дня я прийшла до тями, її тіло вже охололо.
Мої подруги спізнавали бентегу перших побачень і поцілунків.
Якось, коли я вийшла зі шкільного подвір’я, до мене підступив юнак:
— Ти не проти, якщо я проведу тебе?
Я нічого не відповіла.
— Можна, я тебе зустрічатиму? — спитав він, коли ми зупинилися під моїм під’їздом.
— Про мене, — я зневажливо пхекнула.
Щодня він чекав під шкільною брамою, і ми простували, як ото випадкові люди рухаються якийсь час поруч. Коли він що-небудь запитував, я затято мовчала. Тоді він розповідав яку-небудь історію.
Одного разу — це було на літніх канікулах — біля мене задзеленчав велосипедний дзвінок. Це був він.
— Сідай, покатаю.
Його раптова поява і бадьорий тон заскочили мене. Я не знала, як повестися.
— Тебе що, зачарували?
— Я ще ніколи не їздила на велосипеді, — зізналась я виклично.
— Це не складно. Примощуйся на раму і тримайся за мене!
Він був стрункий, його волосся свавільно куйовдилося на вітрі. На ньому були потріпані штани і кеди. Від частого прання сині смуги на його тенісці зблякли.
Прогулянка, яка так багатообіцяюче почалася, закінчилася швидко й плачевно. Якоїсь миті колесо вдарилось об бордюр, і ми опинилися на асфальті.
— Навчися їздити!
Я обізвала його ідіотом і помчала, немов ошпарена, геть. Він щось казав, проте я не слухала. Я ненавиділа його, хоча саме я — тоді я не думала про це — була причиною того, що він втратив пильність; його засліплення — хлопчина був закоханий у мене.
Наступного разу його рука була підв’язана до плеча. Я байдуже проминула його, вдавши, що ми не знайомі. Я остаточно втратила цікавість до перевесників. Невдовзі вітчим від нас накивав.
Мене вабило життя дорослих людей, його запахи, жести, тони, серпанок, що огортав їхній сміх і двозначні жарти. Я всотувала запах їхнього поту й парфумів. Ловила рухи, погляди і слова, щоб невдовзі повторювати все це з принагідними чоловіками.
Я жадала зайняти місце жінок, стати незамінною, я прагнула бути тією, яку обсипають пестощами, якій шепочуть нестямні слова, перед якою стають сліпцями. Я замовляла міцні коктейлі, а потім похитувалася біля теки.
Одного разу до бару зайшов патруль. Я трохи схмеліла. Мені було байдуже. Це моя справа, де і коли я стирчу. Я сказала їм це, й один із них ударив мене. З розсіченої губи зацебеніла кров.
Коли вони виводили мене, незнайомець саме відчиняв вхідні двері. Як зараз, пригадую його фразу: «Красотка — моя». Він добув хустинку і витер з мого лиця кров.
Рецепціоністка готелю, якій він підсунув кілька карбованців, вдала, що все окей. Двері ліфта відчинилися, він ґалантно дав мені зайти, а тоді зайшов сам.
Наостанок він усе зіпсував.
— Кицюню, мені вже час.
Я спробувала розплющити очі. Світ неохоче набирав обрисів.
— Мені вже час, — повторив він.
Мішки під його очима набрякли, зачесане назад сивувате волосся, лице, якого не вирізниш у людському потоці. В барі він здався мені цілком інакшим, таким собі супергероєм. Він і зараз тримався невимушено, без властивої для самців бундючності.
Йому було десь трохи за сорок. Він належав до тих, які в тридцять п’ять виглядають, як у п’ятдесят, а в п’ятдесят все ще зберігають статуру тридцятип’ятирічного молодика. Трохи зморшок, шрамів у невидимій битві з часом. І мішки під очима.
Я неозначено кивнула.
— Ти не квапся. І ні за що не хвилюйся.
Він уже поклав руку на клямку, тоді раптом замислився.
— Ти ще неповнолітня, еге ж?
Під його поглядом і після проведеної вдвох ночі мені не хотілось брехати.
— Років на два, я вгадав?
Я промовчала.
— Недобре це. Тобі треба вчитися.
Він дістав нову-новісіньку п’ятдесятку. Він нічого не зрозумів. Я з жахом подумала: «А якщо він раптом мій батько? Котрийсь із таких, як він?».
Інколи я нажлуктувалась до зелених коників. Мені кортіло забутися. Почуватись дорослою. Нічого не змінювалось.
Одного дня я вчепилася за ілюзію — мені забандюрилось сімейного щастя. Я вроїла собі, що це заміжжя розв’яже мої проблеми.
Мені сподобалося бути іграшкою в міцних, наче вилитих руках, по яких можна було вивчати м’язи. Природа не пошкодувала моєму обранцеві фізичних даних, а він старанно попрацював над ними.
Я закохалася сліпо й тваринно, погрожувала накласти на себе руки, якщо він покине мене. Я — хвиля, що розбилась об скелю.
Коли я побачила його, навколишній світ перестав існувати. Він сидів напіврозвернувшись за стійкою.
Я помахала йому пальчиками, одначе він вдав, буцім це не обходить його. І тоді я повторила те саме викличніше.
Я підійшла до нього і поставила на підвищення ногу.
— Я тут.
Він усе ще дивився кудись крізь мене.
— Ти чекав на мене, і я прийшла.
В чаді цигаркового диму, коньячних випарів і близької ночі могло здатися, ніби ми давні знайомі.
Його брови зсунулися до перенісся. Це була його фішка. Молодий і грізний. Я злякалася втратити його, ще навіть не познайомившись.
— Почастуєш?
— Коктейль?
Коктейлі я цмулила й без нього по таких, як цей, і подібних закладах.
— Те, що й ти.
Він замовив для мене коньяк.
У повітрі стояв аромат напоїв, які тут розпивалися.
Він гадав, що я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.