Читати книгу - "Донька пастора"

«Для Саллі дзвони дзвонять,

А могли б дзвонить для нас!»

Маленька циганська дівчинка постійно співала ту саму пісеньку:

«Ми такі нешасні, ой нешасні ми,

На Нешасній фермі гнем свої спини!»

І хоч їй всі казали, що насправді ферма «Нещасна», вона все одно продовжувала співати «Нешасна». Стара перекупка та її внучка Роза мали власну пісеньку для хмелювання:

«Ой, хміль паскудний,

Паскудний той хміль!

Он оцінщик вже надходить,

З землі шишки підіймай!

А то як візьметься виміряти,

Хміль у корзині трамбувати;

Та ти, паршивцю, сам у кошик залізай,

Хмелем писок набивай!»

Особливою популярністю користувалися пісні «Молода пара весело крокує» і «Для Саллі дзвони дзвонять». Збирачі не втомлювалися їх виспівувати знову і знову; до закінчення сезону кожна прозвучала, певно, не менше кількох сотень разів. Ці дві пісні, що бриніли крізь ряди листяних стебел, були такою ж невід’ємною частиною хмільників, як і гіркуватий запах хмелю та пекуче сонце.

До табору поверталися десь о пів на сьому, й одразу йшли до струмка, що протікав біля хатин, і чи не вперше за день умивали лице. А потім ще хвилин з двадцять зішкрябували з рук вугільно-чорний шар бруду. З простої води і мила було мало користі, допомагали лише дві речі — річковий мул і, як не дивно, хмелевий сік. Тоді готували вечерю — усе той самий хліб, чай і бекон, хіба що Ноббі сходить до села і за два пенні купить у м’ясника трохи м’ясної нарізки. Покупками завжди займався Ноббі. Він знав, як за два пенні вторгувати шматок, вартий не менше чотирьох, і загалом був справжнім експертом, коли йшлося про дрібну економію. Наприклад, він завжди віддавав перевагу круглому буханцеві, пояснюючи це тим, що, коли його розрізати навпіл, виглядає так, ніби у вас дві хлібини, а не одна.

Ви ще навіть не торкнулися вечері, а вас вже хилить у сон, але біля великих багать, які збирачі розкладали поміж хатинами, так затишно, що їх не хочеться покидати. На фермі щодня виділяли по дві в’язанки хмизу на хатину, але люди брали стільки, скільки хотіли, та ще й притягували великі пеньки в’язів, які тліли до самого ранку. Іноді вечірнє багаття було таким великим, що навколо нього спокійно могло розміститися двадцять чоловік, і тоді до пізньої ночі лунали співи, переповідалися історії та смажилися крадені яблука. Молоді хлопці з дівчатами зникали у темних закапелках, а декілька сміливців, таких як Ноббі, брали мішки і йшли обчищати сусідні сади. Дітвора ж гралася в хованки у сутінках і ганяла дрімлюг на лузі біля табору, яких діти-кокні приймали за фазанів. Суботніми вечорами п’ять чи шість десятків збирачів напивалися у барі, а тоді марширували сільськими вуличками, горланячи сороміцьких пісеньок, чим страшенно обурювали місцевих мешканців, для яких хмелевий сезон був, мабуть, тим самим, що й щорічні нашестя ґотів для добропорядних римлян Ґаллії.

Коли ви нарешті доповзали до свого солом’яного гнізда, не варто було сподіватися на комфорт і тепло. Після тієї першої блаженної ночі Дороті відкрила для себе, що із соломи насправді поганенька постіль. Вона не тільки страшенно колюча, а й, на відміну від сіна, продувається з усіх боків. На щастя, з поля можна було принести скільки хочеш мішків для збору хмелю, тож, понатягавши чотири мішки один на один й зробивши собі таким чином своєрідний кокон, Дороті вдавалося достатньо зігрітися, щоб поспати бодай п’ять годин.

4

Що ж до заробітку від хмелювання, то його заледве вистачало, щоб не опухнути з голоду.

У Кейрнса платили по два пенси за бушель, і, якщо хміль вродив добре, досвідчений збирач міг у середньому набрати три бушелі за годину. Отож, теоретично за шістдесятигодинний тиждень можна було заробити цілих тридцять шилінгів. Однак насправді ніхто у таборі навіть близько не отримував такої суми. Найкращі збирачі заробляли по тринадцять-чотирнадцять шилінгів на тиждень, а найгірші часом не дотягували і до шести. Ноббі й Дороті, які об’єднували свій хміль і потому розділяли заробіток, отримували кожен близько десяти шилінгів.

Причин таких мізерних заробітків було кілька. По-перше, на деяких полях хміль вродив погано. Також траплялися різноманітні затримки, які могли з’їдати годину, а то й дві на день. Закінчивши одну плантацію, збирачі мусили нести свої кошики до наступної, до якої могло бути кілька миль ходу; нерідко бувало й таке, що хтось щось переплутав, і вся бригада, згинаючись під своєю ношею (іноді здавалося, що вони каміння носять), мусила витрачати ще пів години на пошуки потрібних полів. Але найгірше, коли дощило. Серпень того року видався сльотавим — два дні з трьох періщив дощ. Іноді весь ранок чи другу половину дня доводилося, накинувши мішок на плечі, ховатися під ще не зрізаними стеблами хмелю й, тремтячи від холоду, чекати, поки небо проясниться. Неможливо було збирати хміль, коли йшов дощ. Шишки робилися страшенно слизькими, і, навіть якщо вдавалося їх вхопити, результат усе одно був жалюгідний: мокрі, вони збивалися у безформні клубки на дні кошика. Бувало, проведеш цілий день у полі і навіть шилінга не заробиш.

Більшість збирачів цим не надто переймалися. Цигани звикли гнути спини майже задарма, а серед решти було чимало відносно забезпечених мешканців Іст-Енду — гендлярів, власників невеликих крамничок і тому подібного люду, — для яких хмелювання було радше своєрідною відпусткою і які цілком вдовольнялися тим, що вдавалося відробити вартість дороги в обидва кінці та вистачало на те, аби трохи розважитися по суботах. Фермери з цього нахабно користали. Якби хмелювання не вважалося відпочинком, уся галузь давним-давно захиріла б, адже ціни на хміль були такими низькими, що жоден фермер не міг собі дозволити платити збирачам суму грошей, на яку можна було б прожити.

Двічі на тиждень дозволялося взяти «аванс» — але не більше половини заробітку. Якщо ви вирішували звільнитися до закінчення сезону (що фермерам було невигідно), вам могли заплатити за ставкою по пенні за бушель замість двох — тобто, по суті, привласнити половину вашого заробітку. Також ні для кого не було секретом, що під кінець сезону, коли в усіх збирачів уже накопичилися пристойні суми на рахунках і вони б не ризикнули пожертвувати ними, фермери знижували ставку з двох пенні до півтора. Страйків можна було не боятися. У збирачів не було профспілок, і