Читати книгу - "Донька пастора"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Між сусідніми з Дороті та Ноббі рядами, «кошиком шість» та «кошиком вісім», завжди розгорялася запекла боротьба. «Кошик шість» представляла циганська родина — кучерявий батько із сережками у вухах, стара висхла матір з жовтуватим обличчям і двоє рослих синів; а «кошик вісім» очолювала вже немолода перекупка з Іст-Енду у довгій чорній накидці і крислатому капелюсі на голові, що час від часу нюхала тютюн з коробки, на кришці якої було намальовано пароплав. Їй допомагали доньки та онучки, які по черзі приїжджали з Лондона на дводенні зміни. Позаду кошиків роїлася ціла зграя дітлахів, які до своїх маленьких кошичків складали шишки, що їх губили дорослі. Розі, крихітна бліда внучка старої перекупки, і маленька дівчинка-циганка, смаглява, як індіанець, постійно втікали красти осінню малину чи робити з хмелевих стебел гойдалки; тож спів збирачів хмелю час від часу переривали верескливі крики перекупки:
— А ну, вернися, Розі, ледащо! Хто буде хміль підбирати? От тільки попадися ти мені, я тобі такого прочухана дам!
Половина збирачів у бригаді була циганами, а в усьому таборі їх налічувалося не менше двохсот — «кочівники», як називала їх решта працівників. Загалом вони були непоганими людьми, поводилися доволі дружелюбно й безсоромно лестили вам, коли їм щось від вас було потрібно; і водночас вони володіли незбагненною хитрістю дикунів. На їхніх байдужих східних обличчях застиг вічно отупілий вираз, крізь який проглядало неприборкане лукавство, як у дикої, але вайлуватої тварини. Уся їхня розмова зводилася до десятка заяложених фраз, які вони не втомлювалися повторювати вам знову і знову. Двоє молодих циганчуків із шостого ряду по кілька разів на день задавали Ноббі та Дороті ту саму загадку:
— Що не може зробити навіть найрозумніший чоловік у всій Англії?
— Не знаю. Що?
— Телеграфним стовпом полоскотати мусі дупу.
При цьому вони щоразу заходилися нестримним реготом. Усі цигани були до безглуздя неосвіченими і з гордістю заявляли вам, що ніхто з них не зуміє прочитати жодного слова. Одного разу старий кучерявий батько сімейства, запідозривши, що Дороті «вчена», цілком серйозно запитав її, чи зможе він на своєму возі доїхати до Нью-Йорка.
Ополудні з ферми лунав гудок, сповіщаючи збирачів про годинну перерву, а незадовго до цього приходив оцінювач, щоб прийняти зібраний хміль. Почувши попереджувальний крик бригадира: «Номер дев’ятнадцять, приготувати хміль!», усі кидалися підбирати із землі шишки, дообривати то тут то там пропущені ділянки і вибирати листя з кошиків. До цього треба було мати своєрідний хист — не вибрати забагато, бо листя збільшувало обсяг зібраного хмелю. Цигани, бувалі збирачі, вже набили на цьому руку і добре знали, наскільки «брудним» можна залишити кошик.
З’являвся оцінювач, несучи із собою плетеного кошика, в який поміщався рівно бушель хмелю, у супроводі «рахівника» з журналом, до якого він записував, скільки хмелю зібрав кожен кошик. «Рахівниками» зазвичай були молоді чоловіки, клерки та дипломовані бухгалтери, для яких ця робота була чимось на кшталт оплачуваної відпустки. Оцінювач черпав шишки з кошика, бушель за бушелем, приказуючи: «Один! Два! Три! Чотири!», і збирачі записували цифри до власних розрахункових книг. За кожен зібраний бушель їм виплачувалося по два пенси, а тому, звісно, спалахували численні суперечки й лунали звинувачення у несправедливості вимірювання. Сам по собі хміль доволі пористий, а тому, якщо дуже постаратися, бушель хмелю можна втиснути і в горщик ємністю в одну кварту; тому після кожного зачерпування один зі збирачів обов’язково нахилявся над кошиком й помішував хміль, щоб шишки вільніше лежали, а оцінювач же, навпаки, струшував мішок, щоб хміль трохи осів. Іноді оцінювач отримував наказ «брати на важке», а тому так приминав хміль, що з кожним разом зачерпував по кілька бушелів. Тоді з натовпу збирачів лунали сердиті крики: «Ви тільки подивіться, як та сволота втрамбовує! Може, ще ногами потопчеш?», а бувалі збирачі злісно супилися і крізь зуби цідили, що в останній день хмелювання оцінювачів, бувало, купають у коров’ячих ставках. З кошиків хміль перекладали у мішки, які мали б важити центнер; але, коли оцінювач «брав на важке», два чоловіки заледве могли зрушити той мішок з місця. Після цього у збирачів була година на обід, коли вони розпалювали вогнище з хмелевих стебел — це було заборонено, але всі так робили, — заварювали чай і з’їдали бутерброди з беконом. По обіді знову йшли збирати хміль, і так аж до п’ятої чи шостої вечора, коли знову приходив оцінювач забрати зібраний хміль. Потім усі були вільні й могли повертатися до табору.
Найяскравішими спогадами Дороті про хмелеву інтерлюдію в її житті стали саме пообідні години. Довга виснажлива праця на пекучому сонці, пронизана звуками пісень, які виводили сорок з лишком голосів, й оповита запахами хмелю та диму, справляла на вас незбагненне, незабутнє враження. Під кінець дня ви так втомлювалися, що вже заледве трималися на ногах, у волосся та вуха набивалися маленькі зелені попелиці, що падали з хмелю, а руки від сірчистого соку ставали чорнющі, мов у негрів, на яких червоніли ранки, що сочилися кров’ю. Та все ж ви були щасливі, якось по-дурному щасливі. Ця нехитра механічна праця заворожувала й поглинала вас, і хоча з кожним днем все більше боліли руки, вона вам ніколи не набридала; коли була погожа днина і йшов добрий хміль, здавалося, що ви можете отак збирати його цілу вічність. Від цієї фізичної роботи всередині вас розливалося тепле відчуття вдоволення: ви годину за годиною працювали на полі, зриваючи важкі грона хмелю й спостерігаючи, як у кошику все росте і росте блідо-зелена купа шишок, і знаючи, що з кожним бушелем у вашій кишені стає на два пенси більше. Сонце пригрівало, і шкіра швидко вкривалася брунатною засмагою, а ніздрі, ніби бриз з океану холодного пива, лоскотав освіжаючий гіркий аромат, що був такий приємний. Сонячного дня вся плантація співала за роботою. От тільки чомусь тієї осені збирачі вибирали лише сумні пісні — все про нещасливе кохання і зневажену вірність — такі собі вуличні версії опер «Кармен» та «Манон Леско». Щось на кшталт цього:
«Молода пара радісно крокує,
І лиш я з серцем розбитим
Тут один куку-у-у-ую!»
Або так:
«У танку дівчину я кружляю,
А в самого сльози виступають,
Бо не тебе руки мої обіймають!»
Чи так:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Донька пастора», після закриття браузера.