Читати книгу - "Сплячі красуні"

– Вона жива. Основні показники життєдіяльності у неї в нормі.

Клінт підвівся. Стягнув із себе хірургічні рукавички і акуратно поклав їх до пластикової сумки. Діставши з кишені піджака маленький блокнот і ручку, він почав робити нотатки.

– Я не знаю, що воно таке. Воно липке, наче живиця, але й тверде, і вочевидь не герметичне, бо вона крізь нього дихає. Воно має запах… землистий, як здається. І трохи ніби восковий. Якби ви на мене тисли, я сказав би, що це якийсь різновид грибка, але це не схоже на жоден грибок, який я коли-небудь бачив чи про який чув.

Від самої лиш спроби коментувати цю ситуацію, Клінт почувався так, ніби він дереться на гору з центових монет.

– Біолог міг би взяти зразок, покласти його під мікроскоп… – Мені казали, що цю штуку не варто прибирати. Клінт клацнув ручкою і сховав її разом з блокнотом назад до піджака.

– Ну, я все одно не біолог. А оскільки схоже, що дискомфорту вона не відчуває…

Поросль на обличчі Кітті була білою, серпанковою, вона щільно прилягала до шкіри. Клінту подумалося про саван. Йому було видно, що очі в Кітті заплющені, він бачив, як вони сіпаються у фазі швидкого сну. Думка, що під цією порослю вона бачить якийсь сон, його тривожила, хоча він не розумів, чому.

Розгортаючись із млявих долонь і зап’ясть Кітті, пасма серпанкового матеріалу колихалися немов під подувами вітерця й чіплялися за її казенний одяг біля талії, сплітаючись у мереживо. Судячи з того, як ця штука поширювалася, Клінт зробив висновок, що невдовзі вона обплете все її тіло.

– Воно схоже на феїну хустинку.

Директорка стояла, схрестивши руки. Вона не здавалася збентеженою, просто в задумі.

– Феїну хустинку?

– Їх роблять трав’яні павуки. Їх видно вранці, поки ще роса.

– О, точно. Я інколи бачу їх у себе на задньому подвір’ї.

Якусь мить вони помовчали, дивлячись на вусики серпанкового матеріалу. Повіки Кітті тріпотіли і совались під вуаллю. Який там у неї зараз наркотріп? Може, сниться, що вона дістає собі дозу? Одного разу Кітті йому сказала, що перспектива їй подобається дужче за сам кайф – таке солодке очікування. Чи сниться, що вона ріже себе? Чи їй сниться Ловелл Ґрайнер, наркодилер, який пообіцяв її вбити, якщо вона коли-небудь заговорить про його оборудки? Чи її мозок згинув, отьмарений цим вірусом (якщо це вірус), щонайпершою ознакою якого є ця запона? А її неспокійні очі – це нервовий еквівалент тих іскор, якими стріляє обірваний високовольтний дріт?

– Це так, курва, лячно, – промовила Дженіс. – І це не та фраза, якою я користуюсь легко.

Клінт радів, що сюди їде Лайла. Що б там зараз не відбувалося між ними, він хотів побачити її обличчя.

– Мушу зателефонувати синові, – промовив Клінт, здебільшого сам до себе.

У камеру просунув голову Ренд Квіґлі, офіцер на цьому поверсі. Він кинув швидкий нервовий погляд на безпорадну жінку з оповитим обличчям, а вже потім кахикнув і підступив до директорки:

– ОЧП103 шерифа з її арештанткою за двадцять-тридцять хвилин. – Він затримався на зайву хвильку. – Почув від Бланш про подвійну зміну, пані директорко. Залишатимусь тут стільки, скільки буду вам потрібен.

– Молодчага, – сказала вона.

По дорозі Клінт коротко повідомив директорку про жінку з місця вбивства і про те, що Лайла везе її сюди. Значно більш занепокоєна тим, що їй розповіла Мікейла, Котс виявила нехарактерну для неї байдужість до такого порушення протоколу. Клінта це заспокоїло, проте лише на кілька секунд, оскільки потім вона приголомшила його всім, що сама вже знала про Аврору.

Перш ніж Клінт устиг перепитати, чи вона, бува, не жартує, Котс показала йому свій айфон з передньою шпальтою «Нью-Йорк Таймз»: «ЕПІДЕМІЯ» – бив на ґвалт заголовок двадцятим кеглем. У самій статті повідомлялося, що вві сні на жінках формуються покрови, що вони не прокидаються, що в західних часових зонах були масові заворушення і пожежі в Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Й нічого про те, що трапляється щось зле, якщо прибрати ту вуаль, зауважив Клінт. Можливо, тому, що це лише поголоска. Можливо, тому, що це правда, і преса уникає розпалення повномасштабної паніки. Хто наразі може це точно знати?

– Зателефонуєте синові за кілька хвилин.

– Але ж, Клінте, це збіса серйозна проблема. У цій зміні ми маємо шість офіцерів, плюс ви, я, Бланш в офісі і ще Данфі в господарчому блоку. А в нас сто чотирнадцять утримуваних жінок, і сюди їде ще одна. Більшість офіцерів – вони, як Квіґлі, розуміють, що мають обов’язок, і я сподіваюся, вони якийсь час витримають цю напругу. За що я дякую Богу, оскільки не знаю, коли ми можемо очікувати на підкріплення і якою буде його кількість. Розумієте?

Клінт розумів.

– Гаразд. По-перше, доку, що робитимемо з Кітті?

– Ми зв’яжемося з ЦКЗ, попросимо, щоб прислали якихось хлопців у захисних костюмах, хай приїдуть, вивезуть її, проведуть обстеження, але… – Клінт розвів руками, показуючи, наскільки безглуздим це мусить бути. – Якщо це так поширилося, як ви мені розказали, і преса, здається, це явно підтверджує, ми не отримаємо жодної допомоги, допоки щось допоміжне там не з’явиться. Правильно?

Котс так і тримала руки схрещеними на грудях. Клінт загадався, чи не утримує директорка себе таким чином, щоб не виказати свого тремтіння? Від цієї думки йому одночасно покращало й погіршало.

– Я припускаю, нам також не варто сподіватися на те, що зараз її забере з наших рук Свята Тереза чи хтось інший? Мабуть, у них самих теж повні руки.

– Обдзвонити нам треба всіх, але очікування в мене теж такі самі. – сказав Клінт. – Тому замкнемо її міцно, триматимемо на карантині. Не варто, щоб хтось наближався до неї чи торкався її, навіть у рукавичках. Ван може спостерігати за нею з Вартівні. Як щось зміниться, якщо вона виявлятиме неспокій, чи прокинеться, ми зразу ж прибіжимо.

– Це вже схоже на план. – Котс змахнула рукою в повітрі, де пурхала якась нетля. – Дурна комаха. Як вони сюди потрапляють? Чорти б її взяли. І наступне: як щодо решти нашого населення? Що нам робити з ними?

– Що ви маєте на увазі? – Клінт ляпнув долонею по нетлі, але промахнувся. Вона відлетіла вгору, до флуоресцентного плафона на стелі.

– Якщо вони отак засинатимуть… – показала директорка на Мак-Дейвід.

Клінт торкнувся свого лоба, майже впевнений, що той пашить жаром. На думку йому навернулася маячня з варіантами відповідей на таке запитання: