Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Шукач нахмурився. Він теж був при цьому присутній, однак не пам’ятав, щоб у тому було щось дуже гарне.

— Я казав тоді, — Краммок підвівся на коліна, — кажу дотепер, — став на ноги, — і казав, як спустився з верховини, щоб пошукати тебе, — здійняв руку, щоб тицьнути в Лоґена, — що ти любіший місяцеві за будь-яку іншу людину!

Шукач поглянув на Лоґена. Той знизав плечима.

— Хто може сказати, що до вподоби місяцеві, а що — ні? І що з того?

— Він іще каже: «Що з того?!» Ха! У мене на очах він міг би перебити хоч увесь світ, і це було б прекрасно! Що з того? А те, що я маю план. Він сплив у холодних джерелах під горами, його понесло струмками під камінням, а тоді його викинуло на берег священного озера зовсім поряд зі мною, поки я мочив пальці ніг на морозі.

Лоґен почухав пошрамоване підборіддя.

— У нас є робота, Краммоку. Як можеш сказати щось вартісне, кажи.

— І скажу. Бетод мене ненавидить, і це взаємно, та тебе він ненавидить більше. Бо ж ти протистояв йому, і ти — живий доказ того, що людина Півночі може бути сама собі господарем, не стаючи перед кимось на коліна й не вилизуючи сраку тому гадові в золотій шапці, його двом жирним синочкам і його відьмі, — Краммок нахмурився. — Щоправда, мене можна було б умовити торкнутись язиком відьми. Ти мене розумієш, не відстав?

— Не відстав, — відповів Лоґен, зате Шукач був не зовсім певен, що сам встигає за Краммоком.

— Якщо відстанеш, просто свисни — і я повернуся заради тебе. Хочу сказати ось що. Якби Бетод дістав гарну можливість застукати тебе геть самого, без друзів із Союзу, отих любителів сонця, які повзуть, мов мурахи, внизу, то… що ж, він міг би багато чим пожертвувати, щоб спробувати. Я гадаю, що його можна було б і зманити з його гарних пагорбів заради такої нагоди, а ти, га-а-а?

— Ти певен, що він страх як мене ненавидить.

— Що? Ти сумніваєшся, що тебе можна так ненавидіти? — Краммок відвернувся й широко розкинув великі, довгі руки, потягнувшись до Тула й Мовчуна. — Але йдеться не тільки про тебе, Кривава Дев’ятко! Про всіх вас, і про мене теж, і про моїх трьох синів!

Дівчинка знову кинула молот і вперла руки в боки, проте Краммок однаково теревенив далі.

— Думаю, твоїм хлопцям варто об’єднатися з моїми хлопцями — тоді в нас буде списів із вісімсот. Ми подамося на північ, неначе прямуємо до Високогір’я, щоб обійти Бетода ззаду й весело позбиткуватися з його заду. Гадаю, від цього він збіситься. Гадаю, не зможе впустити можливість возз’єднати нас усіх із землею.

Шукач обдумав почуте. Чимало Бетодових людей зараз могли бути знервовані. Побоюватися, що б’ються не по той бік Вайтфлоу. Можливо, вони вже чули про повернення Кривавої Дев’ят­ки й думають, що обрали не той бік. Бетод був би страшенно радий почепити на палі десь на видноті кілька голів. Дев’ятипалого й Краммока-і-Фаїла, Тула Дуру й Чорного Доу, а може, й самого Шукача. Бетод був би радий це зробити. Показати Півночі, що майбутнє можливе лише з ним. Дуже радий.

— Припустімо, що ми таки побредемо на північ, — запитав Шукач. — Як Бетод узагалі про це дізнається?

Краммок усміхнувся ширше, ніж досі.

— О, він дізнається, бо дізнається його відьма.

— Клята відьма, — подав голос хлопчина зі списом. Руки в нього тремтіли від намагань утримати спис вертикально.

— Ота сучка-заклиначка з розмальованою пикою, яку Бетод тримає при собі. Чи то вона тримає його при собі? Ось питання. Так чи інакше, вона спостерігає. Хіба ні, Кривава Дев’ятко?

— Я знаю, про кого ти, — із сумним виглядом відповів Лоґен. — Кориб. Один мій друг якось сказав, що в неї тривалий погляд.

Шукач нічогісінько в усьому цьому не тямив, але думав: якщо Лоґен цим переймається, цим варто перейматись і йому.

— Тривалий погляд, так? — усміхнувся Краммок. — Твій друг красиво назвав огидний трюк. Ним вона бачить що завгодно. Багацько такого, що для нас було б краще, якби вона цього не бачила. Бетод зараз довіряє її очам більше, ніж власним, і накаже їй пильнувати нас, а надто тебе. Тоді вона триматиме розплющеними обидва свої ока, це вже точно. Я, може, й не чаклун, — він покрутив один із дерев’яних знаків у своєму намисті, — але знає місяць, я теж дещо тямлю в цій справі.

— А якщо все піде так, як ти кажеш? — прогримів Тул. — Що тоді? Крім того, що ми віддамо свої голови Бетодові?

— О, здорованю, я хочу, щоб моя голова була там, де вона зараз. Ми поведемо його далі на північ, так сказав мені ліс. У горах є таке місце, яке місяць дуже любить. Укріплена долина, яку глядять мертві з мого роду, мертві з мого народу й мертві гір, відколи світ світом.

Шукач почухав голову.

— Фортеця в горах?

— Укріплене місце на висоті. Так добре укріплене й на такій висоті, що кілька людей можуть стримувати там багатьох, доки не прибуде підмога. Ми заманимо його вгору, в долину, а твої друзі з Союзу потихеньку підуть за нами. Досить далеко, щоб його відьма їх не помітила, бо буде надто завзято дивитися на нас. А тоді, поки Бетод намагатиметься розправитися з нами раз і назавжди, південці підкрадуться ззаду і… — Краммок ляснув у долоні. Звук вийшов різким і лунким. — Ми розчавимо його між собою, цього гадського вівцейоба!

— Вівцейоб! — лайнулася дівчинка, копнувши молот, що лежав на землі.

Всі швидко перезирнулися. Шукачеві цей план не надто подобався. Йому не надто подобалася думка про те, щоб довірити власне життя наказам цього божевільного горянина. Однак скидалося на те, що це дає певні можливості. Їх вистачило, щоб він не зміг просто відмовитися, хай як сильно цього хотів.

— Нам треба це обговорити.

— Та звісно, звісно, мої нові найкращі друзі. Тільки не дуже зволікайте, гаразд? — Краммок широко всміхнувся. — Я надто довго був поза Високогір’ям, далеко від решти своїх прекрасних дітей, прекрасних дружин, та й навіть прекрасні гори всі до одної сумуватимуть за мною. Подумайте про хороше. Якщо Бетод не піде за нами, ви посидите кілька ночей у Високогір’ї, поки літо вмиратиме, грітиметеся коло мого багаття, слухатимете мої пісні, дивитиметесь, як сонце сідає над горами. Хіба це так кепсько? Справді?

— Думаєш, варто послухати цього божевільного гада? — пробурмотів Тул, коли вони відійшли досить далеко, щоб їх не почули. — Відьми, чаклуни і вся ця клята маячня? Та він вигадує це на ходу!

Лоґен почухав обличчя.

— Він і близько не такий божевільний, як здається з його слів. Він стільки років протримався проти Бетода. Він такий один. Дванадцять зим переховуватися, робити набіги й залишатися на крок попереду? Може, це й відбувається в горах, але все-таки… Щоб це йому вдалося, він мав би бути слизький, як риба, і стійкий, як залізо.

— То ти йому довіряєш? — запитав Шукач.

— Довіряю? — Лоґен пирхнув. — Курва, ні. Та його ворожнеча з Бетодом навіть глибша за нашу. Він каже