Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Світла там не було, тож вона дістала ліхтарик. Кімната була захаращена стільцями, шафами, столами без ніжок і коробками з картону. Вона пропхалася тим меблевим цвинтарем, аж зупинилася перед закуреним столом з лакованого дерева, де лежало чимало всілякого мотлоху, поміж яким вона побачила металеву підставку, де було викарбувано: «ШЕФ К. ГАРВІ». Таки то був його стіл. Вона висунула чотири шухляди. Три піддалися легко, а четверта була замкнена. Анна взяла цвяхотяг у сусідній майстерні, й шухляда відскочила з сухим тріском. Усередині лежав пожовклий від часу аркуш паперу, на якому рукою було написано:
«ТЕМНА НІЧ».
Анна Каннер
Нічого так я не люблю, як нічні патрулювання в Орфеї.
Нічого так я не люблю, як оті тихі, спокійні вулиці, що купаються в літеплі липневої ночі, оте небо кольору морської блакиті, поцятковане сяйливими зорями. Їдеш собі супокійними сонними кварталами, де зачинені всі віконниці. Ще можна вряди-годи зустріти перехожого, що потерпає від безсоння, або щасливих мешканців, які, втішаючись нічною порою, сидять на терасах і вітають тебе дружніми помахами рук.
Нічого так я не люблю, як оті вулиці зимового середмістя, коли раптом починається завірюха, що укриває землю товстою верствою білого снігу. Оту мить, коли почуваєшся єдиною людиною на землі, яка не спить, і, поки снігоприбиральні машини ще не заходилися згрібати той сніг, можеш перша лишити свій слід на білій поверхні. Вийдеш собі з автівки, пройдеш сквером, наслухаючи, як рипить під ногами сніг, і з утіхою наповниш свої легені тим бадьористим, морозяним повітрям.
Нічого так я не люблю, як побачити вдосвіта лисицю, що непоквапом біжить собі головною вулицею у своїх справах.
Нічого так я не люблю, як дивитися, коли сходить сонце над океаном, причому за будь-якої пори року. Ось краєчок темного неба починає яріти рожевим сяєвом, потім воно наливається помаранчевою барвою, і над морськими бурунами поволі з’являється ота червона полум’яна куля.
Я перебралася до Орфеї за кілька місяців по тому, як підписала папери про розлучення.
Заміж вийшла поспішно, за чоловіка, переповненого чеснотами, але недоброго. Гадаю, так швидко я побралася з ним через мого батька.
Ми з батьком завжди були дуже тісно пов’язані, і зв’язок той був дуже міцний. Відколи себе пам’ятаю, ми з ним були як два пальці на руці. Що робив мій батько, те і я хотіла робити. Що він казав, те я повторювала. Куди ішов, туди і я прямувала.
Мій батько полюбляє грати в теніс. Я теж граю в теніс, у тому самому клубі, що й він. Неділями ми частенько грали з ним одне проти одного, і що більше років спливало, то коротші ставали наші матчі.
Мій батько полюбляє грати у скрабл. Так сталося, що і я полюбляю цю гру. Ми частенько збували час у Вістлері, в Британській Колумбії, каталися там на лижах. Після вечері сідали в готельній вітальні й бралися до скраблу, ретельно записуючи партію за партією й рахунок кожного з нас. Батько мій — адвокат, він закінчив Гарвард, тож цілком природно, що, навіть не замислюючись, я теж подалася вивчати право до Гарварду. У мене було таке відчуття, що це те, чого я давно хотіла.
Мій батько завжди пишався мною. Тим, як я грала в теніс, у скрабл, тим, як навчалася в Гарварді. Чим завгодно. Він ніяк не міг натішитися компліментами, які йому казали про мене. Понад усе подобалося, коли йому казали, яка я розумна і вродлива. Він страшенно гордився, бачачи, як звертаються на мене всі погляди, коли виходжу на люди, хоч під час вечірки, де ми з’являлися з ним удвох, хоч на тенісних кортах чи в готельній вітальні у Вістлері. Та водночас він лихим оком дивився на всіх моїх хлопців. Від шістнадцяти до сімнадцяти років мого віку жоден хлопець, із яким я гуляла, не був, на його думку, достатньо добрий, гарний і розумний для мене.
— Ох, Анно, — казав він, — ти заслуговуєш ліпшого!
— Таж я кохаю його, тату, хіба це не головне?
— То ти хочеш побратися з цим хлоп’ягою?
— Тату, мені сімнадцять років! Я вже не дитина!
Що далі тривали мої стосунки з тим хлопцем, то дужче опирався цьому мій батько. Не прямо, але досить-таки підступно.
Якесь ущипливе зауваження, якась подробиця, що на неї він звертав мою увагу, спостереження, що його він мені висловлював, — усе це поволі, але неухильно щоразу руйнувало той образ коханого, що склався в мене. І врешті я таки поривала з ним, певна, що сама виступаю ініціаторкою цього розриву стосунків, чи принаймні хотіла в це вірити. А найгірше було те, що коли я зав’язувала нові стосунки, батько казав мені: «Знаєш, той попередній твій друг був такий гарний хлопчина, — шкода, що у вас із ним нічого не вийшло, — а в цьому, правду тобі скажу, не знаю, що ти знайшла». І щоразу я ловилася на той гачок. Та й чи справді була я така дурепа, що батько впливав на мої розриви з хлопцями? А може, я сама поривала з ними, причому не з конкретних причин, а тому що не могла зважитися кохати хлопця, який не був до вподоби моєму батькові. Гадаю, я не могла уявити, що кохатимуся з кимось, кого він не любить.
Скінчивши Гарвард і вступивши до адвокатської колегії в Нью-Йорку, я почала працювати в батьковому адвокатському бюро. Це тривало рік, наприкінці якого я виявила, що правосуддя, таке величне на перший погляд, насправді дуже повільна машина, коштує дорого, потребує чималої тяганини і геть перевантажена, тож навіть переможці не здобувають нічого. Дуже швидко я втямила, що ліпше послужила б правосуддю, якби застосовувала його ще на початку, заздалегідь, й що робота на вулиці приносила б більшу користь, ніж балачки в кабінетах. На превеликий жах моїх батьків, я вступила до поліційної школи НДП[4] — батько особливо був приголомшений і дуже недобре поставився до того, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер», після закриття браузера.