Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

пику. Не хотів він опускатися до бійки. Не прощаючись, обернувся й пішов, що було, на його думку, найгіршою образою. Повернувся до кабінету, звелів секретарці принести коробку й поскладав туди найбільш пам’ятні речі, а потім покинув редакцію. За все життя ніколи його ще так не ображали.

*

Містечко було страшенно збурене. Виявлення тіла Стефані й заява голови про скасування святкового феєрверка Четвертого липня викликали неабияке хвилювання. Поки ми з Дереком провадили слідство біля Оленячого озера, Анну покликали на підмогу до будинку адміністрації, де почалася демонстрація. Перед муніципалітетом зібрався гурт протестувальників, всі вони були комерсанти й висловлювали підтримку святкового феєрверка, вимахуючи гаслами, де понаписували свої вимоги.

— Якщо у п’ятницю ввечері не буде феєрверка, мені й крамницю нема чого відчиняти, — казав куций дядечко, що тримав ятку з мексиканськими наїдками. — Цей вечір дає мені найбільший виторг за сезон.

— Я вклав чималі гроші, щоб винайняти місце на набережній і залучити персонал, — пояснював іще один. — Якщо не буде феєрверка, то чи міська влада відшкодує мені збитки?

— Те, що сталося зі Стефані Мейлер, звісно, страхіття, але яким чином пов’язане воно з національним святом? Щороку тисячі людей приходять на набережну, щоб помилуватися феєрверком. Надходять вони завчасно, перед тим вештаються крамницями на центральній вулиці, вечеряють у ресторанах. Якщо не буде феєрверка, ніхто й носа туди не поткне!

Демонстрація тривала спокійно. Анна вирішила побачитися з головою Брауном у його кабінеті на другому поверсі. Він стояв коло вікна. Вона привіталася з ним, не спускаючи ока з демонстрантів.

— Оце радощі політики, Анно, — сказав він. — Якщо я дозволю святкувати на тлі оцього вбивства, що струсонуло містом, то мене вважатимуть безсердечним, якщо ж скасую його, то буду необачним чоловіком, що підштовхнув комерсантів до руїни.

Запало мовчання. Урешті Анна вирішила трохи підбадьорити його.

— Люди люблять вас, Алане.

— Ох, Анно, мене можуть не переобрати у вересні. Орфея вже не те містечко, що колись, мешканці вимагають змін. Мені хочеться кави. Ти теж вип’єш?

— Охоче, — відказала вона.

Анна подумала, що він загадає помічниці зробити дві кави, та він попровадив її в коридор, де стояв автомат для гарячих напоїв. Укинув монету, і в картонну склянку побігла брунатна рідина.

Алан Браун був статечний чоловік, з глибоким поглядом, скидався на актора. Завжди бездоганно вбраний, а його чуприна барви солі з перцем дбайливо зачесана. Коли перша склянка наповнилася, він простягнув її Анні, потім зробив і собі.

— А якщо вас не оберуть, — сказала Анна, скуштувавши тієї кепської кави, — це буде для вас так серйозно?

— Знаєш, Анно, що мені сподобалося в тобі, коли ми вперше побачилися на набережній минулого літа?

— Ні.

— Те, що в нас були однакові ідеали, однакові амбіції, що їх ми хотіли втілити у цьому суспільстві. Ти могла б розбудувати неабияку кар’єру в нью-йоркській поліції. Я вже давно міг здатися на солодкий спів сирен від політики й балотуватися до сенату чи конгресу. Та це нас не цікавить, бо те, що ми можемо зробити в Орфеї, не зможемо втілити у Нью-Йорку, Вашингтоні чи Лос-Анджелесі, тобто збудувати місто справедливості, дійову спільноту, де немає великої нерівності. Коли 1992 року мер Ґордон запропонував мені стати його заступником, тут була ціла купа роботи. Це місто було чистою сторінкою. Я міг ліпити з нього те, що найдужче відповідало моїм переконанням, намагаючись при цьому орієнтуватися на справедливість, на те, що ішло б на добро нашій громаді. Відколи я став міським головою, люди більше заробляють, їхнє щоденне життя поліпшилося завдяки якіснішим послугам, ліпшим соціальним гарантіям, і це при тому, що податки не збільшилися.

— То чому ви гадаєте, що громадяни Орфеї не оберуть вас іще раз?

— Тому що минув час і вони все забули. Від мого першого мандату минуло майже ціле покоління. Очікування сьогодні змінилися, вимоги теж, адже вважають, що все можливе. Та й Орфея стала процвітати, а це ще дужче розпалило апетити, є ціла купа амбітних, але дріб’язкових людей, що зазіхають на ту дещицю влади, яку, здається їм, має міський голова. Майбутні вибори означатимуть кінець цього міста, зіпсованого тягою до влади, егоїстичним устремлінням керувати, що рухатиме моїм наступником.

— Вашим наступником? Хто він?

— Ще не знаю. Він з’явиться, ось побачиш. Кандидатури на посаду голови подадуть ще до кінця цього місяця.

Мер Браун відзначався неабиякою здатністю панувати над собою в критичних ситуаціях. Анна збагнула це, коли супроводжувала його до батьків Стефані у Саґ-Гарбор наприкінці того дня. Обстановка перед домом Мейлерів, де поставили поліційний бар’єр, була наелектризована. На вулиці зібралася чимала юрба. Були там роззяви, яких привабила метушня, були й люди, що хотіли засвідчити свою підтримку родині. Багато хто тримав запалені свічки. Біля ліхтарні улаштували імпровізований вівтар, на якому клали квіти, записки і плюшеві іграшки. Хто співав, хто молився, хто фотографував. Було там і чимало журналістів, що поз’їжджалися з усього регіону, частина хідників заставлена автомобілями місцевих телекомпаній. Допіру там з’явився міський голова Браун, усі кинулися до нього, допитуючись про скасування феєрверків з нагоди Четвертого липня. Анна хотіла було відсторонити їх, щоб мер пройшов до будинку, не відповідаючи на запитання, та він її стримав. Браун хотів спілкуватися з мас-медіа. Ще недавно він здавався таким пригніченим у своєму кабінеті, та зараз тримав хвоста трубою і був певен себе.

— Я чув, що казали занепокоєні комерсанти нашого міста, — заявив він. — Я пречудово розумію їх і усвідомлюю, що скасування феєрверків з нагоди Четвертого липня може зашкодити місцевій економіці, що й так перебуває в дуже хисткому стані. Тому, порадившись із моєю командою, вирішив дозволити феєрверк і присвятити його світлій пам’яті Стефані Мейлер.

Задоволений ефектом, що справили його слова, він не відповів на запитання й пішов собі.

Відпровадивши того вечора Брауна додому, Анна зупинилася на паркувальному майданчику на набережній, над океаном. Крізь опущені шиби до автівки доносилася втішна вечорова теплінь. Бути вдома самій їй не хотілося, ще менше кортіло самій вечеряти в ресторані, тож вона зателефонувала Лорані. Але подруга була в Нью-Йорку.

— Не розумію тебе, Анно, — сказала Лорана. — Коли ми разом вечеряємо, ти тікаєш за першої ж нагоди, а як я оце в Нью-Йорку, то пропонуєш мені повечеряти?

Анна не мала настрою гратися в перемовини, тож поклала слухавку і купила вечерю на винос у забігайлівці, що була тут-таки,