Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Перше, що я побачив у газетах, був австро-угорський ультиматум, оголошений Сербії напередодні. Так стали зрозумілими і розбурханість Німеччини, і купівля за 5000 марок коней для німецької армії, і я страшенно злостився, що звихнув собі ногу, саме коли ось-ось почне гриміти. Тепер уже я не мав сумнівів, що війна на порозі. Назавтра оглянув свої завжди наготовані офіцерські скрині й сакви, а також коротко підстригся, як зазвичай робив перед тривалими маневрами. Травма ноги, слава Богу, виявилася незначною.

П’ять діб минуло без оголошення тривоги. Армія чекала, громада боялася. 29 липня я пішов до мисливського клубу, щоби почути, що може розповісти тамтешнє панство, хоч і не сподівався зустріти у будній день багато знайомих. Утім, я побачив там чимало польських поміщиків, які скупчилися навколо великого стола. Їх привів до столиці неспокій, породжений чутками про війну. Усі розуміли: якщо війни не вдасться уникнути, Польща стане войовищем і нещасному народові доведеться лити кров під прапорами трьох держав. Коли військо пройде польськими рівнинами, від них мало що лишиться.

Незабаром ми повечеряли; функції господаря виконував старий вродливий князь Четвертинський. Його свого часу заслали в кайданах до Сибіру, і повернувся він звідти аж за 20 років; тепер він працював директором Польського іпотечного банку. Атмосфера була гнітючою. Сидячи поряд із ним, я почувався трохи неприємно: хоч я й фін, але водночас російський генерал імператорського почту. Можливо, це стримувало інших від того, щоб вільно висловлюватися. Щойно почалася вечеря, як зайшов голова перегонового товариства. Цього чоловіка, який мав близькі контакти з імператорським перегоновим товариством та іншими столичними колами, вважали добре обізнаним у всьому, і погляди присутніх звернулися до нього. З радісним блиском ув очах він привітався з товариством: «Я можу заспокоїти вас, панове: війни не буде — знайдено компроміс». Тієї ж миті слуга вручив мені листа, як я побачив, зі штабу військового округу: «Вам слід прибути о 12-й годині ночі до штабу бригади». Я глянув на вдоволене обличчя новоприбульця, подумав, що цього разу його прогноз небагато вартий, попросив вибачення й пішов телефонувати в свої частини. Віддавши наказ офіцерам бути опівночі в казармах, я повернувся до свого захололого супу.

За кілька хвилин до призначеного часу я увійшов до штабу, і відразу по тому надійшла телеграма такого змісту: «Оголошується мобілізація на 12:00. Негайно розпечатати мобілізаційний пакет». Я відімкнув сейф і вийняв пакет із чотирма пакунками, одним для штабу бригади, по одному для двох полків і одним для артилерії. Коли ординарці отримали по пакунку, в нічній темряві залунав чвал трьох коней.

У залізничному графіку я приголомшено зауважив, що перший уланський ескадрон має бути повантажений у вагони через дві години. Лише дві години на мобілізацію кавалерійської частини, коли треба принаймні шість, — це просто неможлива річ! Я телефоном повідомив про це начальника окружного штабу, і його здивування було не меншим: «Я дуже добре знаю, що дві години — це замало, але ви, генерале, так само добре знаєте, що я не можу давати вам накази і вказівки, — це було б для мене так само важко, як годинникареві в робочому годиннику торкнутись одного коліщатка, не пошкодивши інших. Ви мусите самі дати собі раду». Я відповів, що розумію це, але вважав за потрібне зв’язатися з ним.

Я сів у крісло, запалив сигару і міркував, що робити. Я знав, що маю надійну частину, але треба ж було статися такій халепі саме тоді, коли я мушу зі своїм військом вирушати на війну! Я розумів, що зараз марно йти в полк і підганяти їх, адже ж усе було до найменших деталей виконано наперед. Час минав, і штаб готувався до виправи. Раптом задзвонив телефон. Командир ескадрону Його Величності ротмістр Молоствов сповістив: «Повідомляю, що мій ескадрон повантажено, потяг вирушає за дві хвилини».

Я подивився на годинника. «Як це ви встигли так швидко?» — спитав.

«Коли ви зателефонували, пане генерале, і сказали, що ми маємо бути в казармах о 12-й годині, ми відразу почали мобілізацію».

Це було зроблено з ризиком, але чия відвага, того й перемога, і я поздоровив його з таким результатом. У мене мов камінь з плечей скотився, і після цього все пішло як по нотах.

Які передумови мала Росія, аби дати собі раду у війні між великим державами? Яким був загальний стан її війська?

Російсько-японська війна оприявнила великі хиби у вишколі й організації армії. Хоча тоді мобілізовано було лише третину солдатів, із настанням миру майже всі склади виявилися порожніми. З матеріальної частини, яку можна було б за звичайних умов транспортувати з войовища назад до Європи, через безлад останньої фази війни майже нічого не лишилося. Усе зужилося або й геть вичерпалося. Тому Росія впродовж 1905–1910 років, а поза тим й пізніше, була слабкою й неспроможною на успішні воєнні дії в Європі — а проте 1909 і 1912 року війна ледь-ледь не почалася. У разі мобілізації для резервістів не знайшлося б взуття і умундирування, а зброї й набоїв — і поготів.

Створення війська потребувало часу, грошей і ще раз грошей. Японська кампанія коштувала два з половиною мільярди рублів і серйозно підірвала фінансовий стан держави. Нелегко було домогтися асигнування від Думи, але без нього царат не міг триматися на рівних у гонці озброєнь, яку розпочали Німеччина та Австро-Угорщина. Російським кроком у відповідь стала так звана «велика програма», реалізація якої мала відбутися в 1913–1917 роках. Ця програма передбачала півмільярда рублів основних асигнувань, після чого військовий бюджет мусив щороку зростати ще на 140 мільйонів. Штатна кількість військових у мирний час мала зрости на 12 000 офіцерів та близько 500 000 вояків, тобто приблизно на третину. Війна заскочила армію в процесі реорганізації, однак уже в перший рік було зроблено чимало.

Для керування цією величезною працею була потрібна сильна рука. Імператор перебував у ізольованому становищі і мав багато інших справ та обов’язків, отож навряд чи можна було сподіватися, що в нього вистачило б на це часу й сил. Тому цим усім дедалі частіше опікувався генерал Сухомлинов, військовий міністр від 1909 року. Їхня співпраця з періодично прирівнюваним до нього начальником Генерального штабу аж ніяк не завжди йшла гладко, а самому Генштабу впродовж 1905–1914 років міняти начальника довелося аж шість разів. Сухомлинова суворо критикували, але якщо проаналізувати