Читати книгу - "Уявлена глобалізація, Нестор Гарсія Канкліні"

Сполученим Штатам і нашим автохтонним культурам, однак протягом ХХ століття сполучало вплив різних європейських країн і поєднувало його неортодоксальним чином, формуючи національні традиції. Письменники, такі як Октавіо Пас і Хуліо Кортасар, художники, такі як Аніта Мальфатті, Антоніо Берні й багато інших, цитують у своїх творах європейських і американських митців, не знайомих між собою, однак їхні думки ми – творці периферійних країн, як говорив Борхес, «можемо використовувати» і комбінувати «без упередженості» та «зневажливості». Інші важливі естетичні напрямки – починаючи з Хосе Марії Арґедаса, бразильських модерністів і мексиканських монументалістів – створили наративи наших суспільств, у яких, наслідуючи європейський модернізм, шукали місце й можливість легітимації корінних культур.

Якщо космополітизм частіше зустрічається в культурі еліт, у народній музиці та пластичних мистецтвах також знаходимо гібридні запозичення з репертуару метрополій і їхнє критичне використання у відповідності до локальних потреб. Уже досліджувалася помітна пластичність мігрантів та інших секторів населення: ремісників, котрі адаптують свої витвори та уявлення для того, щоб спокусити міських споживачів, селян, котрі модернізують свої здібності та знання, щоб влаштуватися на фабрику, індіанських рухів, котрі адаптують традиційні вимоги, щоб вмістити їх у транснаціональні дискурси щодо прав людини й екології (De Grandis, 1995; Garcia Canclini, 1990; Gruzinski, 1999).

Крім того, сучасні латиноамериканські суспільства формувалися не за моделлю належності до етнічних спільнот, оскільки в багатьох країнах великі потоки іноземних мігрантів швидко вливалися до нових націй. Парадигмою цієї інтеграції була ідея світської республіки, але водночас відкрита до модуляцій, яких ця французька модель зазнавала в інших європейських культурах і в історичних латиноамериканських процесах.

Історична відмінність від Сполучених Штатів зумовлює те, що в Латинській Америці не домінує тенденція до розв’язування мультикультурних конфліктів за допомогою політики «позитивної дії». Нерівність у процесах національної інтеграції призвела до появи тут також націоналістичного й етнічного фундаменталізмів, які спонукають виправдувальне самоствердження – абсолютизують лише одну культурну спадщину, яка ілюзорно вважається чистою, – щоб запобігати метисації. Існує аналогія між сепаратистською емфазою, заснованою на самоповазі як основі для висування вимог щодо дотримання прав меншин у Сполучених Штатах, і латиноамериканськими індіанськими і націоналістичними рухами, які по-маніхейськи інтерпретують історію, приписуючи всі позитиви собі й звинувачуючи в усіх вадах розвитку всіх інших. І все ж це не було домінуючою тенденцією у нашій політичній історії. І ще меншою мірою є зараз, за часів глобалізації, коли стає більш явною гібридна будова етнічних і державних ідентичностей, асиметрична і нерівна, однак, неминуча взаємозалежність, за якої мають обстоюватися права кожної групи. У будь-якому разі останні історичні та культурні й антропологічні дослідження спонукають не визначати Латинську Америку як блок, як гомогенну цілісність. Розглянемо три різних способи опрацьовувати відмінності та створювати націю: аргентинський, мексиканський і бразильський.

Можна поширити на інші країни зауваження, яке зробила Беатріс Сарло щодо аргентинців: «Ми ігноруємо те, що означають ідентичності, які пишуться через дефіс (скажімо, форма ідентичностей у Сполучених Штатах: італо-американці, поляко-американці, афро-американці)» (Sarlo, 1999: 19). Однак я спробую продемонструвати, що це відбувається з різних причин у кожній країні.

Якщо в Аргентині не прийнято враховувати змішані ідентичності, які пишуться через дефіс, це тому, що компактна політична, економічна і військова система сформувала націю, в якій індіанці були практично винищені, а мільйони іспанців, італійців, росіян, євреїв, сирійців і ліванців були етнічно «перемодельовані» за допомогою масової освіти. Корінне населення було заміщено європейськими мігрантами, і шляхом активного нівелювання відмінностей гомогенізувалася «біла нація» (Quijada 1998b). Сарло вважає, що в цьому важливу роль відіграла державна школа: вона «підтримала ідеал уніфікації і впровадила його у більш авторитарний спосіб, наповнений упередженнями. Тут не існує ідеї синтетичної національності: якщо є аргентинець італійського походження, він не є італо-аргентинцем. Утрачено повну гаму культурного розмаїття. Також правда те, що для сотень тисяч дітей іммігрантів походження не стало особливою перешкодою для їхнього розвитку в громадянському суспільстві й у політиці, де їхніх батьків визначали як іноземців, але вони визнавалися типовими аргентинцями. Державна школа – насильницька, уніфікуюча й авторитарна – становила частину сюжету, в якому діти іноземців швидко ставали типовими аргентинцями» (Sarlo, 1999: 19).

Антропологічна точка зору Рити Лаури Сеґато збігається із застосуванням насильства, згаданого Сарло, однак його оцінка є менш позитивною. Вона вказує на «етнічний терор» «через острах перед розмаїттям, і це насправді було аргентинською чванливістю, культурний контроль здійснювався шляхом застосування інституційних офіційних механізмів, починаючи з вимоги ходити до школи всім одягнутими в біле, заборони мов кечуа і гуарані там, де досі їх використовували, та до неформальних стратегій контролю: глузування над акцентом, наприклад, залякування цілих поколінь італійців і галісійців, які були змушені стримуватись і стежити за собою, щоб не говорити погано» (Mateu та Spiguel, 1997).

Аргентинська нація, за свідченням цієї авторки, «утворилась, утверджуючи себе як сильного противника меншин» (Segato, 1998: 17). Вона зазначає, що створення гомогенної нації сприяло контролюванню гегемонійних груп (я б додав, що в окремі періоди) і формуванню «значної частини громадян у порівнянні з іншими країнами Латинської Америки». Однак вона також приписує гомогенність акцентів, жестикуляції, манеру вдягатись і мислити формуванню політичного і культурного авторитаризму: «суспільство було навчене стежити за собою в школі, в армії, в лікарнях… для контролювання інших – щоб вони не були відмінними» (Mateu та Spiguel, 1997: 41 та 44).

Натомість у Мексиці індіанське населення було підпорядковане державному креольському проектові та західній модернізації, однак при цьому допускалася метисація, за якої вижили індіанські суспільні відносини і культурне виробництво з обмеженими можливостями репродукування. Менш масштабна європейська міграція, як зазначалося раніше, яка в інших державах спростила бінарну інтеграцію між іспанцями й аборигенами, більш тривала, більш ефективна під кутом зору гегемонійних груп, однак неспроможна усунути суперечності, які зберігаються дотепер. Те, що індіанські рухи в останні роки стали частіше висловлювати невдоволеність державним ладом, є яскравим проявом тих соціальних, політичних і культурних проблем, які залишилися нерозв’язаними під час метисації.

Політика культурного плюралізму в постреволюційній Мексиці відрізняє цю країну від решти у Латинській Америці, у тому числі від країн з великою кількістю індіанського населення (Болівія, Перу, Гватемала), і також від Сполучених Штатів з їхнім ставленням до індіанців і негрів. Як пояснює Клаудіо Ломніц, «хоча як американський негр, так і мексиканський індіанець були інакшими за принципами громадянства у відповідних країнах, у Мексиці індіанець був включений як суб’єкт громадянства, суб’єкт, який має бути трансформований за допомогою освіти та расового змішування». Варте уваги порівняння цим автором ролі антропології у цих двох країнах, яка може відрізнятися, починаючи від концепцій, якими керуються її засновники – Франц Боас у Сполучених Штатах і його послідовник Мануель Ґаміо у Мексиці. Боас критикував американський расизм і підтримував