Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

пташка біла,

Що вже два дні не знать де пропадала,

Ту ж понад ним крильцями стріпотала

І тихо в нього на колінах сіла.

 

Старий погладить хтів її руков -

Та й обімлів: ті крильця сніжно-білі

Оббризкала червона людська кров.

 

І зойкнув дід: «Прокляті, зсатанілі

Часи, коли з осель людських в сей ліс

На крилах голуб людську кров приніс!» 19

 

13 сент[ября] 1889

 

XXXIII
«Росіє, краю туги та терпіння…»

 

 

Росіє, краю туги та терпіння,

Чи ж не такий ти час проходиш нині?

В тривоги й самолюбія пустині

Позабивались старші покоління,

 

Тремтить вся сила краю, як заклята,

А тим часом на лютий бій за волю

Летять малії діти-голуб’ята,

Кістьми лягають у сніжному полі.

 

Росіє, краю крайностів жорстоких!

Твій витязь Святогор дріма в печарі,

Козацька воля спить в степах широких,

 

А дівчина-голубка на бульварі

Платком, а не лицарською трубою

Сигнал дає до кроволиття й бою.

 

13 сент[ября] 1889

 

XXXIV
«Як я ненавиджу вас, ви машини…»

 

 

Як я ненавиджу вас, ви машини,

Що трете кості, рвете серце в грудях,

Вбиваєте живую душу в людях

І потім кажете: «Що ж, ми не винні!

 

Нас на такі заведено пружини,

Ми мусимо! В самих не раз вся суть, ах,

Бунтується… Та що робить! Не будь, ах,

У нас тих пут, становища, родини»…

 

Як я ненавиджу вас, добрі, щирі,

Що служите неправді, підлоті -

Чи служите у злій, чи в добрій вірі!..

 

Ні, ті, що в добрій вірі служать, ті

Ненависні мені в найбільшій мірі,

Як на рабі тім пута золоті.

 

9 сент[ября] 1889

 

XXXV
«Що вовк вівцю їсть - жалко, та не диво…»

 

 

Що вовк вівцю їсть - жалко, та не диво,

На те він вовк, розбійник, душогубець;

Та якби віл, спокійний травоскубець,

Принявся враз живеє рвать м’ясиво?..

 

Що ширить тьму у рясі темнолюбець,

Що кат у фраку точить кров, як пиво,

Що злодій-фарисей основи живо

Спаса - се зле, та злий в злім не проступець.

 

Та чесний чоловік, що злому служить,

Своєю честю покриває мідний

Лоб підлоти, а стиха плаче й тужить,-

 

Се вид, найвищої погорди гідний,

Се вид Пілата, що Христа на муки

Віддав, а сам умив прилюдно руки.

 

9 сент[ября] 1889

 

XXXVI - XXXVIII. ЛЕГЕНДА ПРО ПІЛАТА

 

 

Пілат Христа віддав катам на муки

І мовив: «Я не винен, вам бажалось!»

Взяв воду і, прилюдно вмивши руки,

Пішов обідать, мов ніщо й не сталось.

 

Та сталось так: немов на вид гадюки,

На вид його урозтіч все пускалось -

Раби, прислуга… навіть заметалось

Безстрашне серце в воїна-звірюки.

 

Пішов на кришу, де чекала жінка,

Так та з страху лиш скрикнула в нетямі,

Вниз верглась і розбилася об камінь.

 

Пішов в покій, де в пуху спить дитинка,

Так та лиш витріщила оченята

На нього й вмерла, диким жахом стята.

 

9 сент[ября] 1889

 

* * *

 

І бог поклав клеймо на грудь Пілата,

Життя, смерть, тіло й дух його прокляв

Гірш Каїна, бо Каїн, вбивши брата,

Не мив рук з крові, винним чувсь, тікав.

 

А сей, що правду чисту в руки ката

Віддав, одвіт від себе відпихав;

То й правда вся була йому віднята,

Все, чим він жив, гордивсь і віддихав.

 

Сім’я його пропала, наче тінь,

І кесар з служби з ганьбою прогнав,

І рідний город випхнув з своїх стін.

 

Старий, слабий, край шляху він стогнав,

Шматка просив, та до кінця ворожі

Камінням в нього кидали прохожі.

 

9 сент[ября] 1889

 

* * *

 

А як уме́р, хтось трупа взяв за ноги

І вкинув в яму й камнями прикидав,

Та через ніч труп знов покрай дороги

Лежав - гріб тіло кляте з себе видав.

 

Тоді стягли тернів, будяччя купу,

І трупа вергли, й жар підвергли лютий;

Терни згоріли, та нічого трупу

В огні не сталось - він лежав неткнутий.

 

Тоді каміння жорнове на шию,

На руки й ноги начепивши, в море

Прокляте тіло ввергли в чорторию.

 

Та повривались шнури конопляні,

І труп Пілата, всій землі на горе,

Ще й досі плавле десь по океані.

 

9 сент[ября] 1889

 

XXXIX - XLIII. КРИВАВІ СНИ

 

 

В тюрмі мені страшливі сняться сни,

Та й чи то сни лишень - і сам не знаю,

Такі виразні та тривкі вони,

Такий несонний біль мені вчиняють.

 

Найтяжчі муки, лютії тортури,

Які лиш людям люди завдавали,

І ті, що в них страждали і вмирали,

Заповнюють тюрми моєї мури.

 

Мов рій, товпляться привиди криваві:

Страшні злочинці і святі герої,

І рани їх я бачу мов наяві.

 

І з ран тих наче грім лунає в моїй

Душі: «І нам частину співстраждання,

Частину пісні за важке кохання!»

 

22 сент[ября] 1889

 

* * *

 

Христос, бичами зсічений, криваві

Терни в волоссю, хрест свій приволік;

В руках, ногах від гвоздів діри ржаві,

Стоїть і шепче: