Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

«посилала» їй «постійні інформації» та отримувала від неї у відповідь «інструкції». Важливо також запам'ятати, що пан Коллард «передав своє уповноваження від Директорії, як викон. обов'язки міністра шляхів Директорії» і на цій підставі був включений «без голосування до складу Ради комісарів». Запам'ятавши це, формулюємо гіпотезу: станом на 17 грудня «уряд» якщо не всієї, то принаймні частини Директорії вже існував – бодай на папері. «Державна нарада» неіснуючої держави

Підтвердження цієї гіпотези давно відомі. 12—14 грудня «реабілітатори національного українського руху» зібралися у Вінниці на засідання, яке згодом було гордо іменовано Державною нарадою. І це при тому, підкреслимо вкотре, що ніякої держави, бодай формально, ще не існувало – її похапцем проголосили лише наприкінці січня.

Головне питання порядку денного – визначення форми майбутнього державного устрою нової, післягетьманської України. Розглядалися три варіанти:

– парламентська республіка та скликання Установчих Зборів (Петлюра, Андрієвський, більшість УСДРП, УПСФ, УХДП, УТП, «Поалей-Ціон»),

– радянська влада на засадах «трудового принципу» (Винниченко, Макаренко, Швець, центральна течія УПСР, «Селоспілка»),

– радянська влада у формі диктатури пролетаріату («незалежна» фракція УСДРП та ліва / «боротьбисти» / УПСР).

Результат палких дискусій: «процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному “третьому шляху”: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям». Ці принципи і були зафіксовані в Декларації 24 грудня.[164]

Загадка «Державної наради»

Але є в цій історії одне «але». Детальні життєписи Скоропадського та Петлюри дозволяють зробити висновок: 12—14 грудня Головного отамана у Вінниці не було, про ухвалені там рішення він дізнався пізніше. Аргументи такі. По-перше, в ніч проти 14 грудня розпочався загальний штурм Києва військами, які були підпорядковано Петлюрі як Головному отаманові. Отже, маловірогідно, що в день загального наступу головнокомандувач перебував за 260 кілометрів від своїх військ. По-друге, 14 грудня в Києві відбулася таємна зустріч Скоропадського з невідомими до сьогодні учасниками «помірних українських і земських діячів з метою вмовити гетьмана припинити кровопролиття в Києві». «Найпомірнішим» українським земським діячем був, як відомо, сам Симон Васильович. Тональність розмови – це повторення його декларації, яка побачила світ наступного дня. На цій зустрічі гетьман нібито передав залишки державної скарбниці – в обмін на гарантії безперешкодного виїзду з України для себе та своєї родини. «Залишки державної скарбниці» – це декілька мільярдів карбованців…[165] Те, що такий обмін справді відбувся, підтверджує той факт, що «ворог народу» Скоропадський був оголошений поза законом лише 17 грудня. Відбулося це абсолютно дико. Директорія – інституція нелегітимна, інституція, яка діяла поза межами права як такого, до того ж перебрала на себе права судової влади. Гетьман був оголошений злочинцем поза нехай формальним, але все ж таки судовим процесом: «На засіданні 17 грудня 1918 року Директорія Української Народної Республіки, розглянувши справу про зраду бувшого гетьмана Павла Скоропадського Українській Народній Республіці та про його злочинство відносно Українського Народу і приймаючи на увагу, що відносно виновности Скоропадського як у державній зраді Українській Народній Республіці, так і в злочинствах щодо Українського Народу немає сумніву, постановила: бувшого гетьмана Павла Скоропадського за вищезгадану зраду і злочинства об'явити поза охороною закону, а його майно – рухоме й нерухоме, яке є на території Української Народної Республіки, сконфіскувати. Підписи»[166]. 21 грудня, на додачу, Директорія ухвалила формальне рішення про створення «Верховної слідчої комісії для розслідування карної діяльності бувшого гетьмана Скоропадського». Дарма що проіснувала вона аж до жовтня 1919 р. – результати її діяльності історичній науці досі невідомі.

Перший/другий уряд Директорії: тимчасовий компроміс Винниченка та Петлюри

За свідченням Винниченка, перший «уряд» Директорії – Тимчасову раду завідуючих державними справами «без виразних конституційних прав та обов'язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністраційного життя»[167] – було створено саме у Вінниці.

З цього, в свою чергу, випливає: вона була створена рішенням частини членів Директорії, яка на той час перебувала в місті, а це лише Винниченко та, правдоподібно, Макаренко і Швець. Петлюра на той час перебував не у Вінниці, а в Білій Церкві. Місцеперебування тими днями Андрієвського нам з'ясувати не вдалося. Важко уявити, що Петлюра та Винниченко, які зневажали один одного, бувши на відстані 350 км один від одного, нічим іншим не займалися, як узгоджували між собою список членів майбутнього уряду – за відсутності Інтернету, стільникового та й просто телефонного зв'язку між обома містами. Власне, ця обставина і стала вирішальною в долі «Тимчасової ради завідуючих».

«Припинення існування» провинниченківського ревкому на практиці означало істотне посилення впливу групи Андрієвського – Коновальця – Петлюри. «Рада комісарів» була партійною структурою УСДРП, а не тільки провинниченківського її крила, як це було у випадку ревкому та Ради завідуючих. Зміну status quo треба було формалізувати, що і було зроблено практично негайно. 24 грудня під проводом «голови» Директорії, який ще 20 грудня іменувався її «президентом», відбулося «об'єднане засідання Директорії, міністерств, керуючих міністерств та комісарів міністерств». Протокол зафіксував чотири питання порядку денного.

Перше. Винниченко оголосив Декларацію «Директорії Української Народної Республіки», яку збори «постановили» вважати за «програму майбутньої політичної діяльності правительства». Як на нашу думку, політично це означало таке собі «скасування» положень