Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Це був декларативний документ, тон якого «був переконливий, а головне – вони були написані простою, зрозумілою для народу мовою і дихали теплотою та відвертістю. Безперечно, – писав Марголін, – у Директорії були найблагіші наміри не лише відвернути згубні для повстання та його цілей анархію й погроми, але всіляко забезпечити мирне та дружне співжиття всіх народів на засадах повної рівності»[169]. Натомість пафосна, юридично абсурдна та політично нездійсненна Декларація від 24 грудня[170] – в ній явно проглядається Винниченкова рука, – яка починалася словами: «Героїчним поривом озброєного трудового народу…» – повторювала основні тези перших, листопадових, декларацій повсталих. Перша з них – наголос на «тимчасовому характері» «верховної влади» Директорії. Друга – «першоджерелом» її влади було визначено відсутнє в природі «революційне право трудящого народу», якому, як запевнялося, у невизначеному майбутньому і будуть передані повноваження Директорії. Декларація запроваджувала дикунський сегрегаційний принцип (до нього не додумалися навіть Ленін із Троцьким!) належності влади «лише класам працюючим —робітництву та селянству». Всі інші соціальні класи та групи основних громадянських прав, тобто «права голосу в порядкуванні державою», позбавлялися. Останнє право надавалося також «робітникам на ниві народної освіти, лікарським помішникам, народним кооперативам, служачим, в конторах та інших установах». Тільки їм надавалося право обирати делегатів на так званий Конгрес Трудового Народу України, який мав «вирішити форми влади як на місцях, так і в центрі». Декларація також запевняла: Директорія «всі зусилля свої <…> направить на таку організацію народного господарства, яке відповідало би сучасному переходовому моменті, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу». При цьому Декларація соромливо ігнорувала відповідь на просте питання – як можна «впорядкувати» економіку за умов скасування приватної власності на засоби виробництва, насамперед на землю, і де знайти фахівців, здатних вирішити таке завдання? Проте документ містив цілком конкретний захід, спрямований на вирішення цього величного завдання. Це – безпощадне винищення, «не зупиняючись перед карами військового часу <…>, всіх форм спекуляції». У кращих більшовицьких традиціях обіцялося і запровадження «надзвичайок» – «комісій боротьби з спекуляцією», тобто насамперед комісій по боротьбі з тим самим селянством. Обіцялося «дбати про забезпечення трудящих» предметами першої необхідності та продуктами споживання, насамперед «шкурами» (чиїми – не уточнювалося). «В сфері міжнародних відносин, – запевняв документ, – Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету», у сфері відносин міжнаціональних – за «дружнє поєднання», але тільки «трудової демократії, всіх націй, що заселяють українську землю». Всім іншим люб'язно пропонувалося «признати свою шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування і на раз на все примиритись з тим, що право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості, себто класам трудовим». Насамкінець усі ці завдання було названо «великими». Було висловлено і віру в те, що «весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній, відповідальній роботі».[171]

Підписали це Голова Директорії Української Народної Республіки Винниченко, члени Директорії Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко.

Схильні до патетики дослідники характеризували Декларацію як «тимчасову конституцію доби Директорії Української Народньої Республіки», яка відкинула концепцію всенародної парламентської демократії, тобто порушила принцип рівності громадянських прав незалежно від релігії, статі, майнового стану тощо[172]. Ніде правди діти: «загальний курс на соціалістичну революцію залишався стрижнем Української революції навіть тоді, коли з тактичних міркувань доводилось уникати чітких характеристик руху»[173]. Саме тому слова Шаповала: «Хто підписав цей документ, той – коли він моральна людина – мусить до кінця життя залишатись йому вірним, бо цей документ є зобов'язання перед пролитою кровію поневоленого народу нашого, який пішов боротись за Трудову Республіку на наш поклик. Цей документ і є максима української національної етики»[174], – є абсолютно логічною оцінкою того папірця. Стахів, у свою чергу, кваліфікував документ не інакше, як «грудневу тимчасову конституцію УНР», що установив «деяку форму тимчасової конституції УНР». На його думку, затримка з оприлюдненням цього твору майже на два тижні під впливом «непевних політичних настроїв в Україні та вісток про розколи в робітничих партіях на Заході Європи, зокрема в Німеччині» мала, зрештою, «фатальні наслідки». Причина – «провідники на місцях і самі політично зацікавлені маси були таким відкладанням дезорієнтовані, отже, не знали, якої лінії триматися…». Спроба реалізувати курс нейтралітету, в свою чергу, «означала не що інше, як хитання, причім Директорія позбавляла себе перспективи підтримки Антанти у випадку війни Совєтської Росії. Взаємини, які нав'язувала Директорія з Антантою <…>, були половинні і непослідовні». Фактично, підсумував Стахів, Директорія «мала не лише репрезентаційні функції, але вона виконувала також безпосередні функції законодавчі, судові і адміністраційні».