Читати книгу - "Ліки від страху"

— Жаднюга!

Ліфта не було. Я неквапно йшов сходами на четвертий поверх, прольоти були величезні, на деяких площадках не було світла, пахло кішками. Під дзвінком висіли таблички з прізвищами мешканців, та роздивитися їх було неможливо, і я подзвонив один раз. За дверима довго було тихо, потім почулося тихе човгання, грюкнув ланцюжок, клацнув замок, у вузьку цілину прозирнуло пласке бабусине обличчя:

— Кого треба?

— Мені потрібен Володимир Костянтинович.

— Йому тричі дзвонити. А ви хто йому будете?

Я всміхнувся:

— А ви?

— Я? Як то хто? Сусідка я йому!

— А я знайомий. То він вдома?

— Нема його, — і грюкнула дверима.

Лайнувшись, я пішов униз. Було прикро за змарнований вечір, і я вирішив поїхати до Горового. Зателефонував із автомата на Петровку, й мені досить швидко знайшли його адресу.

— Не знаю я, хто це сказав — чи то Лассаль, чи то Пастор, а може, Паскаль чи й взагалі Лассар, — засміявся Горовий. — Але сказав, на жаль, правильно…

— Не схожий ви на песиміста, Ніле Петровичу, — зауважив я.

— Та справа не в песимізмі. Ви ж самі на своїй роботі часто зустрічаєтесь із цим: справедливість одвічно була предметом суперечок, а сила завжди очевидна. І тому значно легше зробити, побачити або назвати Сильне — справедливим, ніж Справедливе — сильним.

— Ну, якщо вже зайшла мова про мою роботу, то її завданням і є забезпечувати справедливість необхідною силою.

— Та я не сперечаюся, але ж більшість людських конфліктів, що потребують сильної справедливості, не опускається, на щастя, до норм кримінального права. — Горовий хитро дивився на мене, ледь відкинувши назад лобату, з ознаками раннього лисіння голову. Для його середнього зросту й худорлявої комплекції голова була таки великувата, зате, якби довелося кому-небудь, хоч і Пачкаліній, упізнавати Горового, навіть на щонайгіршій фотографії, це не викликало б труднощів.

Я дивився на нього, й мене не покидало відчуття, що всю свою увагу, всю уяву, всі сили віддав творець оцієї голови верхній її частині — круте чоло куполом, рухливі брови урозліт, тверде перенісся трикутником і ледь примружені очі насмішника, шибеника та забіяки. Кінчик носа з глибоко викроєними ніздрями ще зберігав слід вдумливої роботи, хоча він вужчий, коротший та більш задертий, ніж це необхідно за жорсткими вимогами пропорції ти гармонії. А рот і тим більше підборіддя творилися напевне у п'ятницю ввечері, наприкінці робочого дня то вже була відверта халтура: приклеїли перші-ліпші з тих, що трапилися під руку, губки бантиком і маленьке, ніби зчовгане, підборіддя — ото й вийшов у світ зі своїм негармонійним, приємним та веселим обличчям Ніл Петрович Горовий, до якого я приїхав близько десятої години вечора, заставши його родину за лаштуванням до переїзду на нову квартиру.

Меблі були відсунуті од стін, із серванта вийняте скло, телевізор, обв'язаний вірьовкою, стояв на підлозі, запаковані валізи, вузли, згортки, самотня лампочка замість від'єднаної і загорнутої тканиною люстри, складені в кутку штабелем картонні ящики, на яких написано червоним фломастером: «Хімія — математика», «Педагогіка», «Поезія», «Проза», «Фантастика», «Суміш»…

І стільці також були зв'язані в багатоногу квадратну копицю. Дружина Горового розгублено розводила руками:

— Господи, посадити людину нема куди, чаєм напоїти нема з чого…

Усе-таки місце знайшли: мене Горовий всадовив на валізу, обперезану білою товстою мотузкою, а сам прилаштувався на підвіконні. Незважаючи на мої заперечення, дружина побігла до сусідів діставати чайник і склянки.

А Горовий з дитячою гордістю демонстрував мені аркуш зеленого гербового наперу, впоперек якого червоними літерами було надруковано «Ордер», і пояснював, що Теплий Стан, без сумніву, найкрасивіший і найздоровіший район масової забудови.

— Ми з усіма сусідами завжди добре ладили, але окрема квартира — це все-таки чудово! Що не кажіть, а чудово! — повторював він, мовби я переконував його відмовитися від ордера. — От тільки до школи мені буде їздити далеченько. А втім, і це не страшно: там скоро пустять метро…

— Але ж там і школи нові будують, а у вас спеціальність дефіцитна — викладач хімії. Може, туди перевестися? Ближче до дому?..

— Ну, це не для мене! — відрубав Горовий, і веселий блиск у його очах на мить згас. — Приймаючи сьомий клас, я веду його до закінчення школи.

— Але там, певне, такі ж точно діти? — запитав я.

— Так, звичайно. Але, на моє. переконання, ніщо так не вбиває цікавість дітей до предмета, як зміна педагога. — Він розвів руками, наче вибачаючись перед і мною за мою нетямущість.

— Я хочу сказати, що навчитель знань неодмінно мусить бути для дітей і вихователем почуттів. І потрібний чималий строк для того, щоб дитина прийняла вчителя на цю посаду — вихователя, бо дитина керується іншими критеріями, ніж відділ кадрів міськвно. І руйнувати віру дитини в диво пізнання, яке їй може принести тільки її вихователь, не можна…

— Але ж доводиться рахуватися з реальними обставинами: вчителі через найрізноманітніші причини міняються, і тут нічого не вдієш.

— Не вдієш, — погодився він. — А я все-таки вірю, що коли наше суспільство сягне необхідного духовного й матеріального розквіту, то будуть конкурси не на заміщення посади наукових працівників, солістів опери, головних конструкторів та балетних примадонн, а встановлять конкурс-випробування на місце шкільного вчителя…

Мабуть, у моєму обличчі не було достатнього розуміння цієї перспективи у добу матеріального й духовного розквіту майбутніх онуків, бо Горовий, кинувши на мене косий погляд, насупився, а потім, не втримавшись, усміхнувся:

— Ну гаразд, не хвилює це вас анітрохи, я бачу! Мій ентузіазм зрозуміти можна: тямущого хіміка з мене не вийшло, от я і мрію, щоб із сотні моїх шкільних випускників знайшовся один, який зробить і за себе й за мене…

— Охоче приєднуюся до вашої надії. І хочу запитати, до речі: за яких обставин із вас