Читати книгу - "Знайти і затримати"

— Пам'ятай, Арсене: Шакула небезпечний при затриманні. Пам'ятай, — сказав мені Дмитро Юхимович.

Я жодного разу не глянув на нього і Махова, поки готувався, та відчував на собі їхні погляди, прискіпливі, стурбовані. Авжеж, через хвилину-другу віч-на-віч з убивцею… Відпустив гальмо, й молоковоз рушив. Це вже майор, слідчий і сержант стежитимуть за мною з-за крайньої ферми.

Виїхав на дорогу. По обидва боки жовтіло стернею поле, мигтіли копиці. Сонце било прямо мені в очі, але я не опустив козирка. За молоковозом тягнувся довгий темно-сірий шлейф куряви. Вона довго трималася у повітрі й поволі осідала… Здогадувався, що за машиною слідкує Шакула. Щоб у нього не закралася ніяка підозра, на половині дороги загальмував, газонув, а потім зупинився, виліз, підняв капот, кілька хвилин буцім колупався у двигуні, й знову поїхав.

Наближалася третя копичка. Я крадькома зиркав на неї, поглядав на лісосмугу, де ховався Кузьменко з Букетом. Натиснув і відпустив акселератор, натиснув і відпустив… Проїхав копицю, в якій ховалися злочинці. Натиснув і відпустив…. Навмисне став подалі, ближче до лісосмуги. Вийшов з кабіни й підняв капот, вліз під нього, прислухаючись.

Наче з-під землі, біля правої підніжки з'явився присадкуватий молодик у синюватій лляній сорочці з мереживом на комірці, одутлий, мордатий, з русявим чубчиком над лобом. Поставив чорну спортивну сумку на приступку й дивився на мене крізь примружені вії. На його одязі остюки, у волоссі — солома. Шакула! Сам! Не витримав — клюнув.

Гра почалася.

— Звідки ти взявся?! — здивовано вигукнув я.

Він облизав губи й перевів подих. Я ковзнув по його постаті очима, намагаючись помітити, де у нього пістолет. Ні, не в кишені. Мабуть, під сорочкою, за паском.

— Там уже мене нема, — силувано посміхнувшись, розтяг тонкі губи. — Ти у місто?

— Еге, везу молочко.

— Підкинеш?

— А чого ж… Ось забарахлив карбюратор, — я посмикав дротик. — А ти не з Тарасівки? До когось приїздив?

— Скакав у гречку, — Шакула оглянувся.

— Це ж хто у нас така спритна?

— Є одна доярочка… Довелося в соломі ночувати, — обтріпав сорочку, штани. — Ну, ти скоро?

Добре, що не знався він на автомобілях і не вмів їздити, а то б… Що ж він зробив із Філоном? Невже вбив? Не чути було ні стогону, ні зойку… А він при силі. У відкриту, сам на сам, прийшлося б мені сутужно.

— Айн момент, — я хряснув капотом.

Шакула задоволено гмикнув, підхопив сумку і вмостився в кабіні. Я зачинив за ним дверцята. Хе, не помітив, що не було ручки! Я сів за кермо. Молоковоз шарпнувся, й назустріч помчав пухкий, курний шлях. Невже справді Дрига хоче в місто? Повинен же здогадуватись, що на посту ДАІ перевіряють пасажирів. Повинен. Стривай! Він навмисне сказав про місто, щоб не злякати мене. Точно.

— Фу… — Шакула полегшено зітхнув. — Люблю колеса. Як тебе звати?

— Федір, — назвав ім'я батька.

— А мене — Роня.

Я відчував його хвилювання й внутрішню напруженість. Він — мов тугий клубок відчайдушної рішучості, що може принести багато лиха.

— Чудно — Роня, — сказав я.

— Ну, Мирон, а для близьких знайомих — Роня, — пояснив Дрига.

Роня… Очевидно, так у дитинстві називала його мати або дівчина. Звичайно, не відразу з Роні він став Шакулою. Не відразу. У сім'ї не без виродка.

Все ближче асфальт. Я чекав, що от-от Шакула викриє себе, і зібрав усю свою витримку. Скосив очі — Дрига міцно стулив щелепи, аж випнулись жовна, а його брезкле обличчя ніби скам'яніло, в погляді — лиховісні зелені вогники. Ось зараз, зараз, за…

— Повернеш на Снігурі, — холодно, наче не своїм голосом сказав і напівобернувся до мене. — На Снігурі, Федю.

— Ти що?! — Я аж пригальмував. — Скисне ж молоко! Чи в тебе не всі вдома?.,

— На Снігурі, Федю, — погрозливо лагідно повторив. — І менше патякай. Отримаєш сотнягу. Ну!

— Плював я на твою сотнягу! — скипів я. — З мене шкуру здеруть за молоко! Виженуть з комсомолу! Мільйонер! Сотнягу!

— Ах ти, шкет! — люто вигукнув Шакула й вихопив з-під сорочки пістолет. — Щур комсомольський! Повертай!

— Ти… ти… — белькотів я. — Сховай… не натисни…

— Сховаю… — зверхньо, презирливо цідив Шакула. — Повернеш і сховаю, йолопе. Тільки без фокусів. Зроблю дірку.

Злякано зиркаючи на нього, я виїхав на асфальт і повернув на Снігурі. Гра продовжувалась. Попереду — вісімдесят кілометрів. Ні, трохи менше, бо в райцентр Шакула не подасться: зійде поблизу якогось села, де є знайомі, щоб пересидіти в них. Дійсно, недурний. Я уявив, як від ферми вилетів наш «газик» і помчав до копички. Зиркнув у люстерко — за нами їхала «Победа». Що ж, усе йшло за планом.

— Молодчага, Федю, — похвалив мене Шакула. — Тепер жми.

Він розслабився: простягнув ноги й відкинувся на спинку сидіння, але пістолета не сховав. Пістолет Загати. Я мимоволі заскрипів зубами. Шакула лапнув по дверцях і наткнувся на штирі від ручок. У мене змокріло під пахвами. Головне — не зірватись, витримати, вибрати вдалий момент і…

— Куди це ти ручки подів? — запитав.

— Зняв хтось. У нашому селі до біса машин.

— Скільки у тебе бензину?

— Повний бак.

— Знаєш дорогу на Кавунівку?

— Через Снігурі.

— Ні, Снігурі треба об'їхати полями. Ферштейн?

— Об'їдемо, — пообіцяв йому, переконуючись, що Шакула хитрий і підступний.

Нас обігнала «Победа». Подивився в люстерко. Наш «газик» не з'являвся. Дрига тримав пістолет на правому стегні. Не спішив ховати. Обережний тип. І смикнув мене чорт за язик сказати за комсомол. Тепер він пильнуватиме кожен мій рух. Он як витріщився на руки.

— Слухай, а в тебе граблі не шоферські, — зненацька зауважив, кривлячи губи в злостивій посмішці, й