Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

то кажеш. А може, й посадять, Москалика або німця. А москаль та німець І там найдуть хлібець.

3

Що це таке верзете ви? Які там ворони? Та москалі, та сідала? Нехай Бог боронить! Може, ще нестись заставлять, Москаля плодити. Бо чутка є, що цар хоче Весь світ полонити.

2

А може, й так! Так на чорта ж їх на горах ставить? Та ще такі височенні, Що й хмари достанеш, Як вилізти…

3

Так от же що: Ото потоп буде. Пани туда повилазять Та дивиться будуть, Як мужики тонутимуть.

1

Розумні ви люди, А нічого не знаєте! То понаставляли Ті фігури он для чого: Щоб люди не крали Води з річки та щоб нишком Піску не орали, Що скрізь отам за Тясьмою.

2

Чортзна-що провадить! Нема хисту, то й не бреши. А що, як присядем Отутечки під берестом Та трохи спочинем! Та в мене ще шматків зо два Є хліба в торбині, То поснідаєм в пригоді, Поки сонце встане… Посідали. – А хто, братця, Співа про Богдана?

3

Я співаю. І про Яси, І про Жовті Води, І містечко Берестечко.

2

В великій пригоді Нам сьогодня вони стануть! Бо там коло льоху Базар люду насходилось, Та й панства не трохи. От де нам пожива буде! Ану, заспіваєм! Проби ради…

1

Та цур йому! Лучше полягаєм Та виспимось. День великий. Ще будем співати.

3

І я кажу: помолимось Та будемо спати. Старці під берестом заснули; Ще сонце спить, пташки мовчать, А коло льоху вже проснулись І заходилися копать. Копають день, копають два, На третій насилу Докопалися до муру Та трохи спочили. Поставили караули. Ісправник аж просить, Щоб нікого не пускали, І в Чигрин доносить По начальству. Приїхало Начальство мордате, Подивилось. «Треба, Своди розламати, Верней дело…» Розламали, Та й перелякались! Костяки в льоху лежали І мов усміхались, Що сонечко побачили. От добро Богдана! Черепок, гниле корито И костяки в кайданах! Якби в форменных, то добре: Вони б ще здалися… Засміялись… А ісправник Трохи не сказився! Що нічого, бачиш, взяти, А він же трудився! І день і ніч побивався Та в дурні й убрався. Якби йому Богдан оце У руки попався, У москалі заголив би, Щоб знав, як дурити Правительство!! Кричить, біта, Мов несамовитий. Яременка{75}в пику пише, По-московській лає Увесь народ. І на старців Моїх налітає. «Вы што делаете, плуты!!» «Та ми, бачте, пане, Співаємо про Богдана…» «Я вам дам Богдана, Мошенники, дармоеды! И песню сложили Про тако[го] ж мошенника…» «Нас, пане, навчили…» «Я вас навчу!.. Завалить им!» Взяли й завалили — Випарили у московській Бані-прохолоді. Отак пісні Богданові Стали їм в пригоді!! Так малий льох в Суботові Москва розкопала! Великого ж того льоху Ще й не дошукалась. Стоїть в селі Суботові На горі високій Домовина України, Широка, глибока. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають. Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка. Церков-домовину Нема кому полагодить!! На тій Україні, На тій самій, що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Єкатерини Сараною сіли. Отаке-то, Зіновію, Олексіїв друже! Ти все оддав приятелям, А їм і байдуже. Кажуть, бачиш, що все-то те Таки й було наше, Що вони тілько наймали Татарам на пашу Та полякам… Може, й справді! Нехай і так буде! Так сміються ж з України Стороннії люди! Не смійтеся, чужі люде! Церков-домовина Розвалиться… і з-під неї Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. Наймичка
Пролог У неділю вранці-рано Поле крилося туманом; У тумані, на могилі, Як тополя, похилилась Молодиця молодая. Щось до лона пригортає Та з туманом розмовляє: «Ой тумане, тумане — Мій латаний талане! Чому мене не сховаєш Отут серед лану? Чому мене не задавиш, У землю не вдавиш? Чому мені злої долі, Чом віку не збавиш? Ні, не дави, туманочку! Сховай тілько в полі, Щоб ніхто не знав, не бачив Моєї недолі!.. Я не одна, єсть у мене І батько, і мати… Єсть у мене… туманочку, Туманочку, брате!.. Дитя моє! мій синочку, Нехрещений сину! Не я тебе хреститиму На лиху годину. Чужі люде хреститимуть, Я не буду знати, Як і зовуть… Дитя моє! Я була багата… Не лай мене; молитимусь, Із самого неба Долю виплачу сльозами І пошлю до тебе». Пішла полем, ридаючи, В тумані ховалась Та крізь сльози тихесенько Про вдову співала, Як удова в Дунаєві Синів поховала: «Ой у полі могила; Там удова ходила, Там ходила-гуляла, Трути-зілля шукала. Трути-зілля не найшла, Та синів двох привела, В китаєчку повила І на Дунай однесла: «Тихий, тихий Дунай! Моїх діток забавляй. Ти, жовтенький пісок, Нагодуй моїх діток; І скупай, і сповий, І собою укрий!» І Був собі дід та баба. З давнього-давна, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили. Як діточок двоє, Усюди обоє. Ще змалечку удвох ягнята пасли. А потім побралися, Худоби діждалися, Придбали хутір, став і млин, Садок у гаї розвели І пасіку чималу — Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? Хто заплаче, поховає? Хто душу спом'яне? Хто поживе добро чесно В добрую годину І згадає, дякуючи, Як своя дитина?… Тяжко дітей годувати У безверхій хаті, А ще гірше старітися У білих палатах, Старітися, умирати, Добро покидати Чужим людям, чужим дітям На сміх, на розтрату! II І дід, і баба у неділю На призьбі вдвох собі сиділи Гарненько, в білих сорочках. Сіяло сонце, в небесах Ані хмариночки, та тихо, Та любо, як у раї. Сховалося у серці лихо, Як звір у темнім гаї. В такім раї, чого б, бачся, Старим сумувати? Чи то давнє яке лихо Прокинулось в хаті? Чи вчорашнє, задавлене Знов поворушилось, Чи ще тілько заклюнулось — І рай запалило? Не знаю, що і після чого Старі сумують. Може, вже Оце збираються до Бога, Та хто в далекую дорогу Їм добре коней запряже? «А хто нас, Насте, поховає, Як помремо?» «Самане знаю! Я все оце міркувала, Та аж сумно стало: Одинокі зостарілись… Кому понадбали Добра цього?…» «Стривай лишень! Чи чуєш? щось плаче За ворітьми… мов дитина! Побіжім лиш!.. Бачиш? Я вгадував, що щось буде!» І разом схопились Та до воріт… Прибігають — Мовчки зупинились. Перед самим перелазом Дитина сповита — Та й не туго, й новенькою Свитиною вкрита; Бо то мати сповивала І літом укрила Останньою свитиною!.. Дивились, молились Старі мої. А сердешне Неначе благає: Випручало рученята И до їх простягає Манюсінькі… і замовкло, Неначе не плаче, Тілько пхика. «А що, Насте? Я й казав! От бачиш? От і талан, от і доля, І не одинокі! Бери ж лишень та сповивай… Ач яке, нівроку! Неси ж в хату а я верхи Кинусь за кумами В Городище…» Чудно якось Діється між нами! Один сина проклинає, З хати виганяє, Другий свічечку, сердешний, Потом заробляє Та, ридаючи, становить Перед образами — Нема дітей!.. Чудно якось Діється між нами! III Аж три пари на радощах Кумів назбирали Та ввечері й охрестили І Марком назвали. Росте Марко. Старі мої Не знають, де діти, Де посадить, де положить І що з ним робити. Минає рік. Росте Марко — І дійна корова У розкоші купається. Аж ось чорноброва Та молода, білолиця Прийшла молодиця На той хутір благодатний У найми проситься. «А що ж, – каже, – возьмім, Насте». «Возьмімо, Трохиме, Бо ми старі, нездужаєм, Та таки й дитина, Хоча воно вже й підросло, Та все ж таки треба Коло його піклуватись». «Та воно-то треба. Бо й я свою вже часточку Прожив, слава Богу — Підтоптався. Так що ж тепер, Що візьмеш, небого? Зарік, чи як?» «А що дасте». «Е, ні! треба знати, Треба, дочко, лічить плату, Зароблену плату, Бо сказано: хто не лічить, То той і не має. Так отак хіба, небого? Ні ти нас не знаєш, Ні ми тебе. А поживеш, Роздивишся в хаті, Та й ми тебе побачимо — Отоді й за плату, Чи так, дочко?» «Добре, дядьку». «Просимо