Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

ж у хату». Поєднались. Молодиця Рада та весела, Ніби з паном повінчалась, Закупила села. І у хаті, і надворі, І коло скотини, Увечері і вдосвіта; А коло дитини Так і пада, ніби мати; В будень і в неділю Головоньку йому змиє Й сорочечку білу Що день божий надіває. Грається, співає, Робить возики, а в свято — То й з рук не спускає. Дивуються старі мої Та моляться Богу. А наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче; І ніхто того не чує, Не знає й не бачить, Опріч Марка маленького. Так воно не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває. Не зна Марко, чого вона Так його цілує — Сама не з'їсть і не доп'є, Його нагодує. Не зна Марко, як в колисці Часом серед ночі Прокинеться, ворухнеться То вона вже скочить, І укриє, й перехрестить, Тихо заколише; Бона чує з тії хати, Як дитина дише. Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає… Не зна Марко, росте собі, Росте, виростає. IV Чимало літ перевернулось, Води чимало утекло; І в хутір лихо завернуло, І сліз чимало принесло. Бабусю Настю поховали І ледве-ледве одволали Трохима-діда. Прогуло Прокляте лихо та й заснуло. На хутір знову благодать З-за гаю темного вернулась До діда в хату спочивать. Уже Марко чумакує І восени не ночує Ні під хатою, ні в хаті… Кого-небудь треба сватать! «Кого ж би тут?» – старий дума І просить поради У наймички. А наймичка До царівни б рада Слать старости: «Треба Марка Самого спитати». «Добре, дочко, спитаємо, Та й будемо сватать». Розпитали, порадились, Та й за старостами Пішов Марко. Вернулися Люде з рушниками, З святим хлібом обміненим. Панну у жупані, Таку кралю висватали, Що хоч за гетьмана, То не сором. Отаке-то Диво запопали! «Спасибі вам! – старий каже. Тепер, щоб ви знали, Треба краю доводити, Коли й де вінчати, Та й весілля. Та ще ось що: Хто в нас буде мати? Не дожила моя Настя!..» Та й заливсь сльозами. А наймичка у порогу Вхопилась руками За одвірок та й зомліла. Тихо стало в хаті; Тілько наймичка шептала: «Мати… мати… мати!» V Через тиждень молодиці Коровай місили На хуторі. Старий батько З усієї сили З молодицями танцює Та двір вимітає; Та прохожих, проїжжачих У двір закликає, Та вареною частує, На весілля просить. Знай, бігає, а самого Ледве ноги носять. Скрізь гармидер та реготня, В хаті і надворі. І жолоби викотили З нової комори. Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють… Та все чужі. Де ж наймичка? На прощу у Київ Пішла Ганна. Благав старий, А Марко аж плакав, Щоб була вона за матір. «Ні, Марку, ніяко Мені матір'ю сидіти: То багаті люде, А я наймичка… ще й з тебе Сміятися будуть. Нехай Бог вам помагає! Піду помолюся Усім святим у Києві, Та й знову вернуся В вашу хату як приймете. Поки маю сили, Трудитимусь…» Чистим серцем Поблагословила Свого Марка… заплакал Й пішла за ворота. Розвернулося весілля. Музикам робота І підковам. Вареною Столи й лави миють. А наймичка шкандибає, Поспішає в Київ. Прийшла в Київ – не спочила, У міщанки стала, Найнялася носить воду Бо грошей не стало На молебствіє Варварі. Носила-носила, Кіп із вісім заробила Й Маркові купила Святу шапочку в пещерах У Йвана святого, Щоб голова не боліла В Марка молодого; І перстеник у Варвари Невістці достала, І, всім святим поклонившись, Додому верталась. Вернулася. Катерина I Марко зостріли За ворітьми, ввели в хату Й за стіл посадили; Наповали й годували, Про Київ питали, І в кімнаті Катерина Одпочить послала. «За що вони мене люблять? За що поважають? О Боже мій милосердний! Може, вони знають… Може, вони догадались… Ні, не догадались; Вони добрі…» І наймичка Тяжко заридала. VI Тричі крига замерзала, Тричі розтавала, Тричі наймичку у Київ Катря провожала, Так, як матір; і в четвертий Провела небогу Аж у поле, до могили, І молила Бога, Щоб швиденько верталася, Бо без неї в хаті Якось сумно, ніби мати Покинула хату. Після Пречистої в неділю, Та після Першої Трохим Старий сидів в сорочці білій, В брилі, на призьбі. Перед ним З собакою унучок грався, А внучка в юпку одяглась У Катрину і ніби йшла До діда в гості. Засміявсь Старий і внучку привітав, Неначе справді молодицю: «А де ж ти діла паляницю? Чи, може, в лісі хто одняв? Чи попросту забула взяти?… Чи, може, ще й не напекла? Е, сором, сором, лепська мати!» Аж зирк – і наймичка ввійшла На двір. Побіг стрічати З онуками свою Ганну. «А Марко в дорозі?» — Ганна діда питалася. «В дорозі ще й досі». «А я ледве додибала До вашої хати, Не хотілось на чужині Одній умирати! Коли б Марка діждатися… Так щось тяжко стало!» І внучатам із клуночка Гостинці виймала: І хрестики, й дукачики, И намиста разочок Яриночці, і червоний З фольги образочок, А Карпові соловейка Та коників пару І четвертий уже перстень Святої Варвари Катерині, а дідові Із воску святого Три свічечки; а Маркові І собі нічого Не принесла: не купила, Бо грошей не стало, А заробить нездужала. «А ось ще осталось Півбубличка!» И по шматочку Дітям розділила. VII Ввійшла в хату. Катерина Їй ноги умила И полудновать посадила. Не пила й не їла Стара Ганна. «Катерино! Коли в нас неділя?» «Післязавтра». «Треба буде Акафіст наняти Миколаєві святому Й на часточку дати; Бо щось Марко забарився… Може, де в дорозі Занедужав, сохрань Боже!» И покапали сльози З старих очей замучених. Ледве-ледве встала Із-за стола. «Катерино! Не та вже я стала: Зледащіла, нездужаю І на ноги встати. Тяжко, Катре, умирати В чужій теплій хаті!» Занедужала небога. Уже й причащали, И маслосвятіє служили — Ні, не помагало. Старий Трохим по надвір'ю, Мов убитий, ходить. Катерина ж з болящої І очей не зводить; Катерина коло неї І днює й ночує. А тим часом сичі вночі Недобре віщують На коморі. Болящая Що день, що година, Ледве чути, питається: «Доню Катерино! Чи ще Марко не приїхав? Ох, якби я знала, Що діждуся, що побачу, То ще б підождала!» VIII Іде Марко з чумаками. Ідучи, співає, Не поспіша до господи Воли попасає. Везе Марко Катерині Сукна дорогого, А батькові шитий пояс Шовку червоного, А наймичці на очіпок Парчі золотої І червону добру хустку З білою габою. А діточкам черевички, Фіг та винограду, А всім вкупі – червоного Вина з Цареграду Відер з троє у барилі, І кав'яру з Дону — Всього везе, та не знає, Що діється дома! Іде Марко, не журиться. Прийшов – слава Богу! І ворота одчиняє, І молиться Богу. «Чи чуєш ти, Катерино? Біжи зустрічати! Уже прийшов! Біжи швидче! Швидче веди в хату!.. Слава тобі Христе-Боже! Насилу діждала!» І Отче наш тихо-тихо, Мов крізь сон, читала. Старий воли випрягає, Занози ховає Мережані, а Катруся Марка оглядає. «А де ж Ганна, Катерино? Я пак і байдуже! Чи не вмерла?» «Ні, не вмерла, А дуже нездужа. Ходім лишень в малу хату Поки випрягає Воли батько: вона тебе, Марку, дожидає». Ввійшов Марко в малу хату І став у порогу… Аж злякався. Ганна шепче: «Слава… слава Богу! Ходи сюди, не лякайся… Вийди, Катре, з хати: Я щось маю розпитати, Дещо розказати». Вийшла з хати Катерина, А Марко схилився До наймички у голови. «Марку! подивися, Подивися ти на мене: Бач, як я змарніла? Я не Ганна, не наймичка, Я…» Та й оніміла. Марко плакав, дивувався. Знов очі одкрила, Пильно, пильно подивилась Сльози покотились. «Прости мене! Я каралась Весь вік в чужій хаті… Прости мене, мій синочку! Я… я твоя мати». Та й замовкла… Зомлів Марко, Й земля задрижала. Прокинувся… до матері — А мати вже спала!

13 ноября 1845 в Переяславі

Кавказ

Искреннему моему Якову де Бальмену {76}

Кто дастъ главе моьй воду И очесьмъ моимъ источникъ сльзъ, И плачуся и день и нощь о побиьнныхъ…

Иеремии. Глава 9, стих 1. За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея{77} Там орел карає, Що день божий добрі ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові — Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Не нам на прю