Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

— Я Ґандальф, — відказав чарівник.

— Ніколи не чув про такого, — пробурчав чолов’яга. — А це що за карапуз? — запитав він, нахиляючись над гобітом і насуплюючи кущуваті чорні брови.

— Це пан Торбин, гобіт доброго роду та бездоганної репутації, — відповів Ґандальф.

Більбо вклонився. Він не мав капелюха, щоби зняти його, і страшенно ніяковів через одірвані ґудзики.

— Я чарівник, — вів далі Ґандальф. — Я чув про вас, хоча ви про мене — ні. Але, можливо, ви чули про мого доброго кузена Радаґаста, який живе на південній окраїні Морок-лісу?

— Так, здається, він непоганий хлопець як на чарівника. Раніше я час від часу бачився з ним, — відказав Беорн. — Що ж, тепер я знаю, хто ви чи за кого себе видаєте. То чого ж вам треба?

— Правду кажучи, ми залишилися без речей, майже збилися з дороги і схоже на те, що потребуємо допомоги чи принаймні поради. Мушу сказати, ми досить кепсько згаяли час у горах із ґоблінами.

— З ґоблінами? — перепитав здоровань уже не так грубо. — Ого! Тож ви мали клопіт через них, чи не так? Чого ж ви до них потикалися?

— Ми не збиралися цього робити. То вони зненацька заскочили нас уночі, на перевалі, який нам належало перетнути. Ми йшли із Західних Земель у тутешні краї, — це довга історія.

— Тоді вам краще зайти в дім і розповісти мені бодай частину, якщо це не забере цілий день, — промовив чолов’яга, жестом запрошуючи їх пройти до будинку через темні двері, які виходили у двір.

Увійшовши вслід за ним, вони опинились у просторій залі з вогнищем посередині. Хоча було літо, там горіли дрова і до почорнілих кроков підіймався дим, шукаючи виходу крізь отвір у покрівлі. Вони перетнули цю напівтемну залу, освітлену тільки вогнищем і світлом, яке пробивалося крізь горішню діру, й увійшли крізь іще одні, менші, двері до якоїсь ніби веранди, що стояла на дерев’яних палях, зроблених зі суцільних стовбурів. Вона виходила на південь і ще була зігріта й осяяна косими променями призахідного сонця, що золотило садок, увесь зарослий квітами, які підступали до самих сходинок веранди.

Тут вони всілися на дерев’яні лави, і Ґандальф почав свою розповідь, а Більбо чеберяв невгамовними ніжками і розглядав квіти в садку, міркуючи, як вони звуться, — адже він і половини з них ніколи раніше не бачив.

— Я йшов через гори з одним-двома друзями… — почав чарівник.

— Двома? — перепитав Беорн. — Я бачу лишень одного, і до того ж дрібненького.

— Ну, правду кажучи, мені не хотілось, аби ми потурбували вас усі гамузом, доки я не з’ясую, заклопотані ви чи ні. Якщо можна, я подам умовний знак.

— Ану подавайте!

І Ґандальф протяжно і пронизливо свиснув — одразу ж Торін і Дорі вийшли з-за будинку садовою доріжкою і стали перед ними, низько вклоняючись.

— Ви хотіли сказати «з одним-трьома», я бачу! — уточнив Беорн.

— Але це не гобіти, це ґноми!

— Торін Дубощит, до ваших послуг! Дорі, до ваших послуг! — разом промовили ґноми, знову вклонившись.

— Мені не потрібні ваші послуги, дякую, — відказав Беорн, — але гадаю, що вам потрібні мої. Я не надто полюбляю ґномів, але якщо ви справді Торін (син Траїна й онук Трора, як мені відомо) й оскільки ваш супутник цілком респектабельний, а до того ж ви вороги ґоблінів і не збираєтеся бешкетувати в моїх володіннях… — між іншим, як вас сюди занесло?

— Вони прямують у землю своїх батьків, на схід від Морок-лісу, — відповів за них Ґандальф, — і це цілковита випадковість, що ми взагалі опинились у ваших володіннях. Ми долали Високий Перевал, який мав вивести нас на дорогу, що пролягає південніше від ваших країв, — і там на нас напали злющі ґобліни, як я й збирався вам розповісти.

— Так-так, розповідайте! — гаркнув Беорн, який ніколи не був особливо ввічливим.

— Була жахлива гроза, кам’яні велети жбурлялися скелями, і ми знайшли притулок у печері на вершині перевалу — ми з гобітом та кілька наших супутників…

— Ви називаєте двох кількома?

— Та ні. Власне, їх було більше, ніж двоє.

— І де ж вони? Їх убили, з’їли, вони повернулися додому?

— Та ні. Коли я свиснув, не всі з них наважилися вийти. Гадаю, вони знітилися. Розумієте, нас таки досить багато і ми дуже боїмося вас обтяжити.

— Ану ж бо свисніть іще раз! Оскільки гостини, здається, все одно не уникнути, то одним-двома гостями більше — не має великого значення, — пробурчав Беорн.

Ґандальф свиснув знов — і не встиг він досвистіти до кінця, як ніби з-під землі вигулькнули Норі й Орі (бо, як ви пам’ятаєте, Ґандальф звелів ґномам підходити парами через кожні п’ять хвилин).

— Здоровенькі були! — сторопів Беорн. — Та й моторні ж ви — і де ви тільки ховалися? Чи не в чарівника у скриньці? Ходіть сюди, мої стрибунці-молодці!

— Норі, до ваших послуг, Орі, до… — почали вони, та Беорн їх перервав:

— Дякую! Коли мені буде потрібна ваша допомога, я попрошу. Сідайте і дайте мені послухати продовження цієї історії, а то вже настане час вечеряти, поки вона дійде до кінця.

— Щойно ми заснули, — вів далі Ґандальф, — як у глибині печери розчахнулася тріщина, звідти вискочили ґобліни і захопили гобіта, ґномів, та ще й табунець наших поні…

— Табунець поні? Ви що — мандрівні циркачі? Чи везли силу-силенну всілякого добра? Чи ви завжди звете шістьох конячин табунцем?

— О, ні! Власне, поні було більше, ніж шість, бо й нас було більше, ніж шестеро, — а ось і ще двоє!

Саме тієї миті з’явилися Балін та Двалін і вклонилися так низько, що підмели бородами кам’яну підлогу. Здоровань спершу насупився, але вони просто зі шкіри пнулись у перебільшеній чемності, все киваючи і схиляючись, вклоняючись і махаючи каптурами біля колін, аж поки він перестав хмуритися й уривчасто розреготався: дуже вже вони були кумедні.

— Справжнісінька циркова трупа! — вигукнув він. — Та ще й прекумедна! Ходіть сюди, мої веселуни, — то як же звати вас? Зараз мені не потрібні ваші послуги — лише імена. Та сядьте вже і припиніть розгойдуватися!

— Балін і Двалін, — відповіли вони, не сміючи ображатись, і гепнулися просто на підлогу, з вигляду дещо ошелешені.

— А тепер розповідайте далі! — попросив Беорн чарівника.

— На чому я зупинився? А, так — лише мене й не схопили. Я вбив одного чи двох ґоблінів спалахом своєї патериці…

— Непогано! — буркнув Беорн. — Отже, й від чарівника може бути якась користь.

— …і прослизнув у тріщину, перш ніж