Читати книгу - "Гобіт, або Туди і звідти"

— Він назвав її Візкамінь, бо це підхоже слово. Він називає такі скелі «візкаменями», а ця — Візкамінь із великої літери, бо тільки вона розташована біля його дому й він добре її знає.

— Хто називає? Хто її знає?

— Хтось, про кого я говорив, — це вельми поважна персона. Вам усім слід бути дуже чемними, коли я вас представлятиму. Напевно, я буду рекомендувати вас не всіх одразу, а по двоє, а ви мусите бути обережні, щоб не роздратувати його, бо інакше — бозна, що може трапитись. У гніві він страшний, зате доволі лагідний, коли в доброму гуморі. Однак попереджаю вас: розгнівати його легко.

Почувши, про що чарівник розмовляє з Більбо, ґноми з’юрмилися навколо них.

— Це той самий тип, до котрого ви нас зараз ведете? — питали вони. — Хіба ви не могли знайти когось легшого на вдачу? І чи не пояснили б ви все це трохи зрозуміліше? — і таке інше, і таке інше.

— Так, це він! Ні, не міг! І я пояснив усе дуже доступно! — сердито відповідав чарівник. — Якщо хочете знати більше, його звати Беорн. Він дуже сильний — і він міняє шкури.

— Що? Кушнір? Той, хто називає шкурки кроликів кролячим хутром, якщо не вдається видати їх за білячі? — вжахнувся Більбо.

— О, сили небесні, ні, ні, НІ, НІ! — обурився Ґандальф. — Не будьте дурнем, пане Торбине, якщо ваша ласка, — і, в ім’я всіх чудес, Більбо, не згадуй слова «кушнір», доки перебуваєш у радіусі ста миль від його дому, — ні слів «шуба», «шапка», «муфта», «килим», ані інших, таких самих недоречних, слів! Він міняє шкури. Тобто він міняє свою власну шкуру: часом набуває подоби велетенського чорного ведмедя, часом — кремезного та дужого чорнявого чоловіка зі здоровенними руками й величезною бородою. Я не можу розповісти тобі більше, хоч і цього має бути досить. Одні кажуть, що він ведмідь, який походить із великого стародавнього роду гірських ведмедів, які жили в горах, доки туди не прийшли велетні. Інші кажуть, що він чоловік, чиїми предками були перші люди, котрі жили в цих землях до того, як сюди внадився Смоґ та інші дракони, і до того, як ґобліни перебралися з Півночі в тутешні пагорби. Не можу сказати напевно, але мені здається, що остання версія правдоподібна. Він не з тих, у кого можна щось випитати.

Так чи інак, на ньому немає жодних чарів, окрім його власних. Він живе в діброві й має великий дерев’яний дім; у людській подобі тримає худобу та коней, майже таких самих чудесних, як він сам. Вони працюють на нього і розмовляють із ним. Він їх не їсть — ані не полює на диких звірів. Натомість тримає вулики — багато вуликів із великими лютими бджолами — і харчується переважно вершками та медом. У ведмежій подобі він забрідає далеко від дому. Одного разу я бачив, як він сидів уночі сам на вершині Візкаменя, дивлячись на місяць, що заходив за Імлисті Гори, — і я чув, як він ревів ведмежою мовою: «Настане день, коли вони вигинуть і я повернуся назад!» Тому я й схиляюся до думки, що колись він зійшов із гір.

Більбо та ґноми отримали велику поживу для роздумів — тож вони більше не ставили питань. Перед ними лежав іще довгий шлях. Вони то брели схилами вгору, то спускались у видолинки. Ставало все спекотніше. Часом вони відпочивали під деревами, і тоді Більбо почувався таким голодним, що готовий був їсти жолуді — якби вони вже достигли і попадали на землю.

У другій половині дня вони стали помічати великі латки квітів — і кожен вид ріс окремо, ніби їх тут навмисно вирощували. Переважно то була конюшина — буйні зарості рожевої польової конюшини, червоної конюшини та розлогі ділянки низенької білої конюшини, що солодко пахла медом. У повітрі стояло гудіння, бриніння та дзижчання. Скрізь метушилися бджоли. І які бджоли! Більбо таких ніколи не бачив.

«Якщо одна з них мене вжалить, — подумав він, — я розпухну вдвічі!»

Бджоли були більші за шершнів. Трутні — набагато більші, ніж ваш великий палець, і жовті смужки на їхніх чорних-пречорних тільцях блищали, мов розтоплене золото.

— Уже близько, — сказав Ґандальф. — Ми вступили в його бджолині пасовища.

Через якийсь час вони підійшли до шерегу могутніх старезних дубів, а далі — до високого тернового живоплоту, крізь який не можна було нічого побачити, як і перелізти через нього.

— Вам краще зачекати тут, — звернувся чарівник до ґномів, — а коли я покличу чи свисну, підходьте слідом за мною — ви побачите, куди я піду, — але тільки парами, пам’ятайте, парами з проміжком у п’ять хвилин. Бомбур найтовщий і зійде за двох — йому ліпше йти самому наприкінці. Ходімо, пане Торбине! Десь тут мають бути ворота. — Із цими словами чарівник попрямував уздовж живоплоту, потягнувши переляканого гобіта за собою.

Невдовзі вони підійшли до дерев’яних воріт, високих і широких, за якими було видно садок і купку низеньких дерев’яних будівель, — деякі з них були криті соломою і складені з грубих колод: клуні, стайні, повітки і довгий низький дерев’яний будинок. З південного, внутрішнього, боку високого живоплоту стояли довгі ряди вуликів із солом’яними дашками у вигляді дзвіночків. Повітря сповнювало дзижчання гігантських бджіл, які літали туди-сюди, то залазячи у вічка, то вилазячи з них.

Чарівник і гобіт разом штовхнули важкі скрипучі ворота і попростували широкою доріжкою до будинку. Кілька коней, таких доглянутих, що аж вилискували, підбігли до них риссю по травичці й пильно подивилися на прибульців надзвичайно розумними очима, а потім помчали назад до будівель.

— Побігли сповістити його про прибуття чужих, — сказав Ґандальф.

І ось вони досягли подвір’я, обмеженого з трьох боків дерев’яним будинком і двома його довгими крилами. Посередині лежала велика дубова колода, а поруч валялося багато обрубаних сучків. Біля колоди стояв височезний чоловік із густою чорною бородою та чорним волоссям, із великими голими руками та ногами, на яких вигравали вузлуваті м’язи. Він був одягнений у вовняну туніку до колін і спирався на велику сокиру. Коні стояли коло нього, тицяючись мордами йому в плече.

— Ух! Ось і вони! — сказав він коням. — На вигляд безпечні. Ідіть собі! — Він зайшовся гучним розкотистим реготом, поклав сокиру на землю і рушив назустріч гостям.

— Хто ви такі, й чого вам треба? — запитав він грубувато, зупинившись навпроти них і подивившись на Ґандальфа згори вниз.

Щодо Більбо, то він легко міг би