Читати книгу - "Коли приходить темрява"

безособовий початок «Воно» і стверджує, що наше «Я» лишень іграшка в руках цієї темної психічної сили. Фройдівське «Воно» має суто природне походження, у ньому зосереджені всі первинні потяги людини. Ці первинні потяги зводяться до двох: по-перше, це сексуальні бажання; по-друге — це потяг до смерті, який, виходячи назовні, стає потягом до руйнації. Фройд відкриває хитрість несвідомого, що здатне втілювати в життя свої потяги, маскуючи їх під свідоме рішення «Я».

Однак людина здатна вижити лише тому, що розум та культура можуть підкорювати «Воно» своїм найважливішим цілям. Звичайно, культура не може повністю перемогти «Воно» в прямому зіткненні, адже в ньому зосереджена вся психічна енергія людини. Тому Фройд указує на спосіб, за допомогою якого культура впроваджує в життя свої цілі, що не співпадають із примітивними потягами «Воно». Цей спосіб Фройд назвав сублімацією. Сублімація, нагадаю, це використання зосередженої у «Воно» сексуально-біологічної енергії не за прямим біологічним призначенням (для задоволення чи продовження роду), а спрямування її на розвиток розуму та культури. Якщо має місце сублімація, то примітивні потяги «Воно» дістають форму потягу до пізнання, мистецтва, високого ідеалу. Однак для того, щоб хоч трохи володіти енергією «Воно», культурі самій доводиться проникати в його сферу — сферу несвідомого. Культура може керувати людиною лише тому, що сама стала частиною її несвідомого, оформилась у якості особливої несвідомої настанови, — так можна сформулювати висновок Фройда. Цю настанову Фройд називає «Над-Я».

«Над-Я» виконує роль внутрішнього цензора, який керує душевним життям людини і завдяки якому людина здатна жити як культурна істота, а не як маріонетка власних темних пристрастей. Культура більш убезпечує життя, блокуючи людські інстинкти, людську агресивність, проте платнею за це виявляється психічне здоров’я людини, яка розривається між природною психічною стихією та культурними нормами, між сексуальністю та соціальністю, агресивністю та мораллю. І зверніть, будь ласка, вашу увагу: за твердженням Фройда, «Воно» криється під тонкою плівкою свідомості, яка навіть не підозрює про те, що ж відбувається під її згладженими образами та логікою…

— Ви хочете сказати, що жодна людина не може знати, чого очікувати від себе самої? — долинуло запитання з глибини залу.

— Це не я так стверджую, це стверджує Фройд. — Старий професор усміхнувся й поправив окуляри. Очі його зіщулилися. Здавалося, вони втомлені й бачать гірше.

— Ну, а ви ж із цим погоджуєтеся? — поцікавилася Ліза.

— Погоджуюся на всі сто. Є, звичайно, фахівці, що впевнено заперечують деякі твердження Фройда, та я до них не належу. Як то кажуть, «зри в корень», — висловився він російською. — Якщо ви хочете розібратися у вчинках людини, потрібно обов’язково зазирнути в її минуле. Там ви неодмінно знайдете відповідь.

На мить Ліза замислилася про вбивства, скоювані з шаленою швидкістю.

— А що може відчувати людина, яка когось убиває? — знову спитала вона.

— Усе це, я вважаю, індивідуально. Усе залежить від того, з якою метою вона це робить.

— А якщо без будь-якої мети?

— Тоді це може бути задоволення, навіть сексуальне. Або ж непереборне бажання відчути владу над іншою людиною. Чи жага крові. Якось я вже казав: може статися так, що людина, яка колись уже відчула присмак крові, захоче відчути його знову. Вивільняється наш тваринний інстинкт. Усе завжди зводиться, як я вже зазначав, до сексуального потягу та потягу до руйнування. У когось ненавмисне вбивство чи завдання шкоди комусь може вилитись у величезне відчуття провини. Відтак ця людина докладатиме безліч зусиль, намагаючись себе контролювати. Може статися навпаки: людина без жодної на те причини має бажання вбити іншу. Вона це робить. Їй стає цікаво, і, відповідно, вона продовжує чинити так і надалі. Бувають випадки, коли надзвичайно велике відчуття провини за скоєне дуже сильно картає людину, вона настільки боїться знову завдати комусь шкоди, що зрештою робить це. З нами завжди трапляється те, чого ми дуже боїмося. Парадокс. Але це так.

— А чи може людина, яка відчуває потяг до вбивства, якось себе контролювати?

— Безперечно. Це зробити важко, проте цілком можливо. Я знаю чимало випадків, коли люди самі звертаються до лікарів, відчувши в собі потяг до насилля.

— І їм допомагають?

— На це запитання важко відповісти. Є, звичайно, люди, яких виліковують. Принаймні вони перестають скаржитися на подібні проблеми в їхній психіці. Проте якщо людина вже когось убила, то надалі їй буде важко стримати своє «Воно»: механізм уже запущений. Це моя особиста думка.

— Отже, навіть ви не знаєте, чого очікувати від себе?

— Ну, звичайно, я така ж людина. Ніхто з нас не може знати, чого очікувати від себе. Ми взагалі себе не знаємо. Ви коли-небудь пробували подивитися в дзеркало у свої очі? Спробуйте. Ви не зможете цього зробити, бо на вас дивитиметься абсолютно невідома вам особистість. Дуже неприємно. Спробуйте. А подивитися прямо в очі іншій людині? Цього я вам узагалі не раджу.

Ліза хотіла щось додати, та раптом замислилася. Їй захотілося подивитися в очі божевільної людини. Якщо цілком нормальній людині страшно дивитися в очі, то який же погляд може бути в психічнохворого? Ліза здригнулася. Часом навіть Каті неможливо дивитися в очі. Як вона там зараз? Як тепер спілкуватися із сестрою? Та навіть бачити її не хотіла. Так само, як і Назара.

Відповівши ще на кілька запитань, професор продовжив свою доповідь. Ліза зосередилася на лекції. Останнім часом її все більше починала цікавити психологія душевнохворої людини. «Звісно, — думалося їй, — кожен із нас має проблеми з психікою». Практично кожен страждає на якийсь невроз: чи то страх перед літанням у літаках, чи то страх їздити в