Читати книгу - "Божий світильник. Куля для боса"

— Слухаю, Арчі,— мовив шеф.

— Я дзвоню, як домовились. Поліцейський Хеферан ненавидить Г-удвіиа, але я затис у кулак свою гордість. Якщо він виступатиме свідком у суді, то, безперечно, присягається, що бачив Кейеса у той самий час на тому самому місці, як, на мою думку, це й було насправді, однак вправний адвокат легко заплутає його всякими «якщо» та «але».

— Чому? Невже Хеферан такий непевний?

— Ні в якому разі. Він переконаний в тому, що каже. Проте він бачив усе не зблизька.

— Гадаю, тобі слід переказати його свідчення дослівно.

Я переповів.

— Поль знову двічі телефонував від Кейеса,— сказав Вулф.— Він справжній бовдур. Сходи до нього. Його адреса...

— Я знаю адресу. Про що з ним говорити?

— Хай припинить дзвонити мені.

— Гаразд, я переріжу дрота. Що потім?

— Потім зателефонуй мені, там видно буде.

Досить було окинути поглядом апартаменти Кейеса на 13-му поверсі, щоб зрозуміти, куди пішла значна частина прибутків, якщо тільки на це не витратили отримані від Поля сто тисяч доларів. До стін і стелі, обшитих дерев’яними панелями чотирьох відтінків білого кольору, цілком пасували меблі.

Коли жінка у рожевих сережках почула, що мені потрібен пан Поль, вона глянула на мене насторожено і водночас докірливо. Втім, після деякої затримки мене пропустили, і я опинився в кінці довгого, широкого ко-ридора. Мені ніхто не сказав, куди йти, тому я вирішив просуватись коридором, заглядаючи у відчинені двері. Я побачив його за четвертими дверима праворуч, і вій тут-таки покликав мене:

— Гудвіне, заходьте!

Я увійшов до великої кімнати, схожої на приймальню, Підлогу покривали білі килими, стіни були чорні, а величезний стіл, що займав, увесь кут, побий мене грім, був з чорного дерева. Таке ж було і крісло за столом, де мостився Поль.

— А де Вулф? — поцікавився він.

— Там, де завжди,— відповів я, потупивши очі.— Сидить вдома.

Поль насупився:

— Я гадав, він прийде з вами. Коли я говорив з ним кілька хвилин тому, він натякнув, що може прийти. Отже, його не буде?

— Ні, і не може бути. Я радий, що ви подзвонили йому ще раз, адже він при мені вранці сказав, що потребуватиме допомоги від вас усіх.

— Я завжди до його послуг,— похмуро мовив Поль.— Але оскільки він не прийшов особисто, гадаю, можна віддати цс вам.

Він витяг якийсь папірець з кишені піджака і простягнув мені. Я підійшов до столу і узяв його. На аркуші було надруковано «Пам’ятка Зигмунда Кейеса», а нижче був надряпаний чорнилом список міст:

Дейтон, Огайо, 11 і 12 серп.

Бостон, 21 серп.

Лос-Анджелес, з 27 серп, по 5 вереси.

Медвілл, Пенсільванія, 15 вересн.

Пїттсбург, 16 і 17 вересн.

Чікаго, 24—26 вересн.

Філадельфія, 1 жовт.

— Красно дякую,— сказав я і сховав аркуш у кишеню.— Широкі у нього інтереси.

Поль кивнув.

— Мушу визнати, що Телботт спритний торговець, тому і процвітає. Передайте Вулфу, що я зробив усе, як він наказував. Цей аркуш лежав у столі Кейеса. Тож ніхто про нього не знає. У списку вказано, коли Телботт виїздив з міста після першого серпня. Не знаю, навіщо це Вулфові, але хто знає, на кого полює детектив?

Я уважно подивився на нього, намагаючись зрозуміти, чи він насправді такий наївний. Я знав, що Вулф намагався стримувати потяг Поля до телефонних розмов, підкидаючи йому роботу, однак той напрочуд швидко упорався із завданням і був готовий виконати нове. Не маючи можливості переговорити з Вулфом, Поль накинувся на мене:

— Сходіть по сандвічі й каву. На 46-ту стріт, у «Пер-рінз».

Я так і сів.

— Цікаво, я саме хотів було попросити вас зробити мені таку послугу. Я втомився і зголоднів. Ходімте разом.

— Я не можу.

— Чому?

— Тому що потім я можу не втрапити сюди. Це кімната Кейеса, але Кейес мертвий, тоді як я — співвласник його бізнесу і маю право бути тут! Дороті намагалась викурити мене звідси. Мені потрібна була певна інформація, а вона наказала персоналу не давати її мені. Вона погрожувала викликати поліцію, щоб витурити мене звідси, але не зробить цього. їй набридла поліція по саму зав’язку.

Поль похмуро позирав на мене:

— Принесіть солонини і чорної кави без цукру.

Я лише всміхнувся на його слова:

— Отже, ви захопили кабінет. А де ж Дороті?

— В кімнаті у Телботта, далі по коридору.

— Телботт там?

— Ні, сьогодні його не було.

Я зиркнув на годинник — двадцять хвилин на другу — і підвівся.

— Вам принести житнього хліба з гірчицею?

— Ні, краще білого без нічого — без масла.

— Гаразд, але за умови, що ви пообіцяєте не дзвонити панові Вулфу.

Він сказав, що не буде, і попросив два сандвічі і багато кави.

Я вийшов, спустився ліфтом у вестибюль і попрямував до телефону-автомата.

Мені знову відповів Оррі Кейтер, і я запідозрив, що вони з Солом і Вулфом досі грають у карти.

— Я їду,— повідомив я, коли Вулф узяв трубку,— по сандвічі з солониною для себе і Поля, але у мене визрів план. Він пообіцяв не дзвонити вам, поки мене не буде, тож, якщо я не повернусь назад, йому капець. Він засів у кабінеті Кейеса, який вам варто подивитись, і наперекір Дороті має намір залишитись там. Поль там із самого ранку. Що мені робити далі: іти додому чи у кіно?

— Пан Поль обідав?,

— Звичайно, ні. Тому він і просив принести сандвічі.

— В такому разі ти повинен принести їх йому,

— Гаразд,— погодився я,— до того ж я можу одержати чайові. Між іншим, той