Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

Чи на літературних вечорах Ви бачитеся з кимось зі спільних знайомих? З ким Ви там знайомі? Про листування із Ґомбром[272] я не писав, бо насправді справа була тривіальна — не відомо, з якого дива про неї стільки говорили. Ґомбрович — то дуже цікавий письменник, один із найцікавіших. Чи знаєте Ви про його Щоденник періоду дозрівання? Прошу обов'язково прочитати — сенсаційна книжка. Я не відписував у справі приїзду до Варшави, бо не знав, як воно складеться. Тепер постає так, що я не приїду, або [приїду] дуже ненадовго. Юна їде до Янова, що неподалік Львова. Побачимося у Львові. Приїду, може, сам у справі видання моїх новел[273]. Хочу попередньо залагодити справу шлюбу та поїхати до Катовиць. Я, власне, шукаю когось у сілезькій глибинці, хто би погодився прописати мене в себе. Я не знаю нікого. Навіть не знаю, як ті місцевості називаються. Може, Ви зможете мені щось порадити?

Штурмові я не писав, бо здається мені, що я зайве обтяжую його обов'язком відповіді — людину настільки зайняту, — я вважаю гріхом відбирати йому ту дещицю часу, яку йому інші не встигли урвати. Як Ви можете бодай припустити, що я знеохотився до нього? Як він може таке припускати? Як узагалі можна мати закиди до Штурма? Я сповнений поваги і чулості до цього чоловіка, напишу йому невдовзі.

Я доходжу висновку, що найважливішою причиною моєї депресії є бездіяльність, непродуктивність. А причиною моєї бездіяльності є забобон, що я можу працювати тільки, коли все гаразд, і коли я задоволений, і маю трохи безтурботності в душі. Між тим, у будь-якому настрої слід здолати себе і працювати. Незалежно від погоди і примх настрою. Не питати себе про задоволення, про щастя — зіперти своє життя на праці, на зусиллях, на результатах. Якби мені це вдалося, я був би щасливий.

Минулого тижня я побував у Львові, відвідав мою давню приятельку Дебору Фоґель, дуже милу і шляхетну, мудру людину, а також моїх родичів. Я зголосився прочитати доповідь про Т. Манна[274] в мист.- літ. клубі, але ще не почав її готувати.

Не гнівайтеся за скупий сьогоднішній лист і скоріше відпишіть. Я читаю Ваші листи з великим задоволенням і… полегкістю.

Сердечно Вас вітаю.

Бруно Шульц

29 XI 1936

Малюнок пришлю окремо.

84

Дорога Пані Романо!

Ваш лист засмутив мене. Зі здивуванням упізнаю риса за рисою образ моїх власних депресивних станів. Як подібні між собою, по суті, люди. Так само, як усі мають однакові члени й органи, так само вони переживають ті ж стани. Чи в іншому разі були б можливі книжки і твори мистецтва, комунікація між ними? Але велика новина для мене — Ваша проба пера у прозі! Ви пишете досконало! Питання тільки, чи маєте Ви більший матеріал, чи вистачило б Вам духу на більшу річ. Спробуйте! Мене дивує виразний нарцисизм того короткого твору. Я не приписую його Вам. Це властивість, яка мене завше захоплює в жінці як вираз її принципової іншості, неосяжної для мене гармонії та згоди із самою собою. Це те, що мені назавше зостанеться чужим, а тому привабливим і омріяним. Сам я далекий від нарцисизму, і мені здається якимось метафізичним привілеєм віддаватися йому настільки безтурботно й безоглядно. Пишіть і далі! Кінцева пуанта дуже добра.

Що Вам порадити на Ваші стани? Якусь роботу! Це найкращий наркотик. Я кажу як мораліст, проте я далекий від тих заяложених банальностей. Я кажу з позиції внутрішньої гігієни й техніки життя. То єдиний наш порятунок. Спитайте Віткаци, чи міг би він бодай мить жити й не збожеволіти, чи не накласти на себе руки, коли б він не мав роботи.

Читаю тепер Змори Зеґадловича[275]. Дуже те мене цікавить і розпалює. Поза межами тієї книжки я бачу контури іншої книжки, яку сам хотів би написати. Отож, властиво, не знаю, чи читаю книжку [Зеґадловича], чи оту потенційну й не втілену. Так читається найкраще, коли поміж рядками я вичитую себе, власну книжку. Так ми читали в дитинстві, тому пізніше ті ж книжки, колись такі багаті і сповнені плоті, — пізніше, у дорослому віці стали наче дерева, позбавлені листя, — наших дофантазувань, якими ми закитовували їхні прогалини. Нема вже ніде тих книжок, які ми читали в дитинстві, розвіялися, — зосталися голі скелети. Хто мав би ще в собі пам'ять і м'якість дитинства, — мусив би їх написати знову, такими, якими вони були тоді. Постав би справжній Робінзон і справжній Гулівер.

Тішуся, що синочкові вже добре. Ви бачите, що минулося. А однак Ви не тішитеся й маєте тепер інші зажури. Що буде з Вашою посадою? Може, підете до ГСУ[276]? Що поробляє Стась[277]? Попросіть його, щоб він мені щось порадив у справі реєстрації у сілезькій глибинці. Він має там знайомства. А може, Штурм міг би щось зробити? То мусить статися нагально, бо приблизно 20-го я хочу їхати до Катовиць. Припильнуйте це. Я клопочуся тепер про переведення до Львова. На Свята маю намір на кілька днів приїхати до Варшави. Звичайно, побачуся з Вами. Дуже сердечно вітаю.

Бруно Шульц

Дрогобич, 5 XII 1936

85

Сердечно Вам дякую за листа. То мені слід було мучитися докорами сумління і скаржитися на самого себе, що я Вас віднадив. Я кілька разів питався в листах до Ліберверта[278], як справи у Вас та Вашого синочка. Я усе якось не міг написати. Добре, що Ви зважилися перервати цю мовчанку. То чому б я мав ображатися на Вас?

Якщо Ви знаєте про те, то, певно, Вам відомо, що між мною та Юною стосунки розірвані, чи, принаймні (як тішу себе ілюзією) на неокреслений термін призупинені[279]. Дуже мені її шкода, не знаю, що вона поробляє після таких тяжких випробувань, на листи не відповідає. Шкода мені нас обох і всього нашого минулого, приреченого на знищення. Такої другої, як вона, я вже не знайду.

Зараз я живу дуже марно, нічого не пишу. Мене підтримує надія, що, може, на канікулах я здужаю кілька тижнів провести у повній самотності — наодинці лише із собою — хоча не знаю, чи витримаю тепер із самим собою. Мені б хотілося десь зашитися в