Читати книгу - "Приворотне зілля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Та тут развє заснеш? Такая ночь.
Хазяйка стенула плечима, а Микола Пилипович всівся за столом напроти, безсоромно обмацуючи очима її міцну фігуру.
- Ето ви курям?
- Що? - Тетяна здивовано підняла брови. - Собі. Дорого буде курям таке їсти.
- А мене угостите?
- Та будь ласка. - Жінка хитнула головою.
Вона бризнула у полумисок оцту, потім налила олії і взялася перемішувати великою ложкою соковиті овочі, смачно посипаючи згори крупною сіллю зі скляної банки.
- Я у куми на дні народження була. У неї помідори ранні. А я після чарки чомусь їсти хочу, не можу зупинитися. Кума з мене сміється: «Що наші роблять? Пообідали та хліб їдять».
Микола Пилипович кивнув і широко посміхнувся у відповідь.
Закінчивши нехитру справу, Тетяна видобула з миски четвертинку червоного помідора, по боках якого, обтікаючи шматки зеленої цибулі, струмилася і осідала в ложці олія, змішана з оцтом, сіллю та червоним помідорним соком.
- Дивіться, який красивий. Я про це говорю - королівська вечеря.
Вирішивши, що диспозиція через стіл не сприяє активним діям, майор обійшов навкруги і вмоститься поруч із господинею, втупивши палаючий погляд їй прямісінько у викот. А жінка раптом простягнула ложку просто до його рота, що розкрився від подиву, непривчений, певно, до таких простих манер.
- Спробуйте, раз хотіли.
Микола Пилипович заплющив очі. Рука його крадькома лягла на тепле жіноче стегно, але Тетяна не пручалася, зайнята тим, щоб акуратно донести повну ложку до чоловічого рота. І коли майор розплющився і, пережовуючи помідора, масним поглядом спробував упіймати хазяйчині очі, жінка підвелася, викрутившись з його настирливих рук.
- Давайте вип’ємо. Ви не проти?
Про свою згоду Микола Пилипович сигналізував виразним мугиканням.
За кілька секунд з надр кухонних шаф з’явилася літрова банка з чимось прозорим у підкріпленні двох маленьких скляночок та тарілки з пиріжками. Вечір набував романтизму. Село замовкало, заколисане місячним сяйвом, а тут, на кухні, жовте світло лампочки пускало зайчики на стіни, заломлюючись у глибинах прозорої ароматної рідини, яку жінка підсунула прямо під носа Миколі Пилиповичу.
- Ну. Давайте. Ви ж чоловік. І майор слухняно взявся за краї повної по вінця банки.
- Запивати будете?
- Га? - Рідина здригнулася та хлюпнула прохолодою на майорові пальці.
- Міцна, кажу. Я візьму компотику запивати. Дивіться не розлийте! - З цими словами Тетяна відкрила дверцята холодильника, а Микола Пилипович квапливо взявся до справи.
Той, хто хоч раз у житті пробував наливати в маленькі келишки з повної до країв банки, зрозуміє хвилювання нашого героя. Не заганьбити себе перед жіночі очі тут може тільки справжній фахівець.
Коли хазяйка повернулася до столу, склянки були повними, а невеличка калюжа на скатертині прикрита тарілкою.
- А я з вишні компотику наварила. Будете?
Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.
- Ну, за що п’ємо? - Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.
- За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.
- Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.
Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.
- З чого ето?
- З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.
Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.
- Так ви шо, ето ви самі робили?
Хазяйка кивнула.
- Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.
- Ой-ой-ой, а що це у вас таке на маківці блищить?! - Жіночий голос задзвенів над самим вухом. Вона це сказала так само, як щойно співала з подругами на вулиці, весело й задирикувато.
Не підозрюючи нічого поганого, Микола Пилипович підняв голову і піймав очима насмішкуватий погляд хазяйки.
- Це у вас, виявляється, лисина, а збоку не помітно.
У майора одразу зіпсувався настрій. Він пересунувся на свій стілець і прибрав руки. А Тетяна зловтішно посміхнулася і поспішила на добивання:
- Та це я шуткую. Знаєте, як чоловіки лисіють? Якщо спереду - значить, багато думають. А якщо ззаду, тоді вони сексуальні. А коли спереду і ззаду - значить, вони думають, що сексуальні…
У роті у Миколи Пилиповича покислішало, наче лимона з’їв. З вуст Тетяни цей ідіотський жарт прозвучав значно дошкульніше, бо мав особисте спрямування.
- Ви образились? - Хазяйка жартівливо зазирнула в очі, і Микола Пилипович відсунувся разом зі стільцем.
- Ні. - Щоб остаточно не виглядати ідіотом, майор перейшов до справи. - А ви не підскажете, хто іще у вас в селі колдує? Может, хтось, кого ми не знаємо?
Тетяна знизала плечима.
- А ви що ж, не трапили до баби Кабачихи?
- А це що, правда, бабушка Наталки етой?
- Та ні. - Тетяна махнула рукою. - Це я так кажу. Може, і родичка якась, але далека.
- Ну так єсть хто-небудь іще?
- А я знаю? Розповідають усі, а так щоб всерйоз ворожити… І потім, якщо чесно, то я в це не вірю. Я думаю, це просто фольклор. Знаєте, дурні баби говорять. А насправді ніхто не бачив. Беріть помідорки. - Уважна хазяйка підсунула полумисок до гостя і простягнула йому ложку. - От вам, наприклад, допомогло?
Микола Пилипович знизав плечима:
- Чесно говоря, вона сказала, що треба в город їхать до її дочки.
- Ну от, бачите.
- А дєд Юхим? - вистрілив черговим питанням майор.
- А що дід Юхим?
- Ну цей… - Микола Пилипович пожував губами. - Він же ізвєсний, говорят, і вобще…
- Та всяке говорять. - Тетяна легковажно махнула рукою. - От ви самі сходіть до нього і спитайте. Він біля гаю на хуторі живе. А я його і не знаю зовсім. Я ж нетутешня.
Остання фраза різонула майорові вухо.
- Що ж ето ви, прожили тут стільки літ, а все одно нетутешня?
- Скільки прожила? Як вам не соромно жінці таке казать. - Жіночі очі стрельнули блискавками. - «Стільки…» Скільки це я, по-вашому, прожила?
Микола Пилипович розгубився.
- Та це я не в том
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Приворотне зілля», після закриття браузера.