Читати книгу - "На запах м’яса"

сказала Олеся, а Майці здалося — Лілька перед нею. — До зустрічі зі своїм хлопцем я теж Руслані в рота заглядала. Боже ж мій! Ми такі круті! Непересічні особистості! Перевернемо світ, навіть моторчик для того маємо. Ну, дурепа! Драла горлянку на тих мітингах, а Тарас з’явився… Блін, я — його! Він — мій. Та я увесь світ пошлю до дідька, якщо він заважатиме моєму щастю.

Майка розгубилася.

— А чого ж і досі за місце в гуртожитку тримаєшся? — спитала. — Боїшся, що пошле тебе твій Тарас?

— Боюся, — серйозно відповіла білявка. Порадила: — Ти переселяйся краще до іншої кімнати. Руська — пиявка: поки всю кров не висьорбає, не відчепиться. Їй адепти потрібні. Без того не може.

Олеся пішла, та в кімнаті залишився тонкий запах запаморочливих парфумів — дратував Майчині мрії, забивав дихалку, збуджував. Розчахнула вікно — і нащо? Від свіжого вітру фантазії розігралися дужче: малювали блакитні безхмарні далі, гарячий білий пісок, на ньому голі тіла — одне з них точно Майчине. Коли до гуртожитку повернулася сусідка, Майка не втрималася.

— Русь… Ти кохала коли-небудь? — спитала тоскно.

Вирва завмерла на мить, брови звела.

— Леська приходила?.. Може, і переселятися радила?

До іншої кімнати Майка таки перебралася. За три місяці. Після скандалу в кол-центрі, до якого потрапила завдяки Руслані.

Десятком операторів, що вони мали право лишень на тридцять секунд передиху між дзвінками клієнтам, яким настирливо впарювали БАДи й харчові добавки, керувала дружина хазяїна Стелла Сергіївна — амбітна панянка з перекачаними вустами: зірка, демон, бог кол-центру і таке стерво, що іноді Майка навмисно не робила перерви між дзвінками, аби тільки не почути над вухом тихого зміїного голосу SS, як позаочі охрестили хазяйку.

— Спину рівно! Зосереджуємося на високій цілі! — Кожна зміна починалася з тренінгу, більше схожого на катування. SS проводила його особисто. — Ми несемо людям здоров’я, радість довгого життя, упевненість у завтрашньому дні. Усміхайтеся, чорти вас забирай! Хто дарує людям радість із такими кислими пиками?!

Майка усміхалася, хапала слухавку:

— Добридень, як ваше здоров’я? Забудьте про пігулки й біль, маємо чудодійний засіб від фарингіту-апендициту-усіх-запалень-сухот-кольок-простатиту-ларингіту-виразок-гнійних ран і всього того, про що навіть у медичній енциклопедії не пишуть. Ціна? Пристойна! Чотириста гривень плюс доставка — ми турбуємося про вас!

Посилали часто — отакі дрімучі. Та були й наївні — тоді Майка поспіхом, щоби клієнт не встиг передумати й покласти слухавку, записувала замовлення й адресу, передавала інформацію у відділ доставки, знову хапалася за телефон. Кожен результативний дзвінок приносив оператору бонус — Майка прагла перемог. За деякий час уперта настирливість принесла розкішний плід: Майка заслужила підвищення. Віднині працюватиме в нічну зміну на телефоні гарячої лінії компанії, бо…

— …бо маєш хист переконувати, тож зможеш гасити невдоволення дрімучих клієнтів, які не оцінили високу ефективність наших препаратів, — резюмувала SS.

Майка мало не вмерла од радощів. Оператор гарячої лінії працював не в загальній кімнатці — в окремому кабінеті з електрочайником і вентилятором. І не треба ввесь час набирати номер за номером за базою даних. Сиди собі, чаї ганяй і чекай, поки хтось зателефонує. А грошей за ці байдики удвічі більше! І графік для Майки більш зручний: відсипатиметься на роботі, гасатиме цілісінький день у справах.

— Службову інструкцію напам’ять вивчи! — наказала Стелла. — Завтра перевірю.

І що там складного? Реєструвати кожний дзвінок, в окремий зошит вносити контакти незадоволених, заспокоювати й роз’яснювати особливості БАДів, дякувати, бажати «добраніч і солодких снів», у жодному разі не втягуватися в дискусії з клієнтом, тим більше не піддаватися його впливу.

…Перше ж чергування розідрало душу в шмаття. Близько першої ночі телефон дзеленькнув.

— Оператор Майя. Ваш дзвінок надзвичайно важливий для нас, — горохом від стіни. — Слухаю уважно.

У слухавці — тиша.

— Оператор Майя! — оптимістично повторила. — Ваш дзвінок надзвичайно важливий… для нас. І для вас, певно, якщо посеред ночі… Ви мене чуєте?

Німо.

— Алло! Не займайте лінію! Через вас не зможе додзвонитися хтось, для кого…

У слухавці — шурхіт.

— Доню… — почула Майка слабкий жіночий голос. — Випила ваш порошок… Щось мені так погано…

Майка перелякалася.

— У наших препаратів немає побічних ефектів, — пробелькотіла на автоматі. Замовкла. Запитала насторожено: — Що з вами?

Зі слухавки глухий звук — наче трубка вислизнула з немічної руки, висить-гойдається…

— Алло… — Майка підскочила, очі на лоба. — Алло! Ви мене чуєте? Алло!

Тільки моторошна тиша. Та що ж це?! Майка зиркнула на табло телефону — номер висвітився. Двадцять дев’ять, п’ять, сорок п’ять… — гарячково переписувала на папірець. Вхопила свій мобільний.

— Алло! «Швидка»! — кричала, мов навіжена. — Терміновий виклик. Адреса? Не знаю я адреси! Є номер міського телефону! Жінка подзвонила й знепритомніла! Що?! Припиніть! Поки я шукатиму її адресу… Що? Майя! Гілка! Оператор гарячої лінії фармацевтичної компанії! Так! Жінка повідомила, що їй стало зле після прийому БАДу. Та змилуйтеся ж! Запишіть номер! Ви ж скоріше вирахуєте адресу! У вас же має бути база даних про всяк випадок. Вона ж там сама! Як це «звідки знаю»?! Якби хтось був поряд, я б почула. Вона слухавку не поклала. І тихо! Певно, старенька самотня. Ви пишете?

Медики записали номер і відрубали зв’язок. Майка вхопила страшну німу слухавку, белькотіла перелякано:

— Алло! Ви мене чуєте? Я вам «швидку» викликала. Чуєте? Вони вже їдуть. Алло! Потерпіть. Зараз, зараз… Алло!

Нерви — дзвони. Терпіння — на хвилину. Знову набрала «швидку».

— Я вам телефонувала. Щойно. Жінка втратила свідомість. Так! Номер телефону вам диктувала. Машина вже виїхала?

— Шукаємо.

— Машину?

— Адресу!

— Благаю! Скорше! Чуєте? Вона ж помре!

— Серйозно?! — роздратовано запитали на тому кінці дроту. — Отакі наслідки приймання того сміття, яким торгуєте!

— Про що ви?! Там людина помирає!

— Ти мене ще вчитимеш, шмаркачка! — Бац — кінець розмові.

— Ну, будь ласка! Ну, робіть щось! — Всидіти — ніяк. Бігала по затишному кабінету з чайником і вентилятором. Бубоніла: «Спішіть, спішіть».

За десять хвилин знову вхопила мобільний.

— «Швидка»?

— Ти?!

— Я!

— Поїхали.

— Дякую!

— Бригаду з МНС викликали. Щоби двері виламали.

— Дякую! А це… далеко?

— Биківня.

— Це де?

— Не киянка?

— Приїжджа.

— Лівий берег. До Броварів ближче, ніж до центру.

— Дякую. Можна я згодом вам ще