Читати книгу - "Місто біля моря"

Він розповідав шь тім хлопцям, що хотів вихопити з піхов шаблю і рубати бродячих собак прямо шаблею, але, як тільки його рук4 схопила ефес, старий барбос удови податного інспектора І торговки франзольками мадам Піднебесної вчепився з розгону Сашкові в праве стегно. Барбос уже не раз виривався з клітки собаколовів і знав, що найкращий спосіб не попастися знову — це нападати першому на кривдника.

Лишався єдиний вихід у сердешного Сашка — тікати без бою. На світло! Туди, де бродячі собаки не посміють кусати людину.

Штурхаючи собак ногами, відбиваючись од них піхвами шаблі, переслідуваний голосним собачим гавканням, Бобир вирвався на Базарний майдан у мундирі офіцера-пілсудчика і нарядній конфедератці з білим, пушистим султаном.

А в цей вечір біля бакалійної крамниці Церобкоопу, на Базарному майдані, знову чергував сторож, якого в свій час допитував уповноважений ДПУ Вукович. Сторож добре запам’ятав, як йому вичитував Вукович і як, звертаючись до Полевого, уповноважений ДПУ висловив припущення; що бандит, який намагався висадити в повітря ЧОП, очевидно, метнувся до польського кордону.

Тепер, схвильований новою чопівською тривогою, дід уже був на сторожі. Почувши гавкання собак, він обернувся і побачив Бобиря, що біг у дивному вбранні.

Старик миттю оживив у пам’яті роки громадянської війни і таких-от, як цей, пілсудчиків, коли вони марширували вулицями нашого міста під командою прибулих із-за океану американських інструкторів. Зараз у сторожа була цілковита можливість відзначитися.

Тремтячими пальцями сторож звів курки дробовика і, збігаючи з ганку магазина, крикнув грізно:

— Стій, псякрев!

За дзвоном шаблі, за гавканням собак Бобир не почув оклику.

— Ах ти, панська пика! — загорлав сторож і пальнув Сашкові під ноги дуплетом з обох стволів старовинної мисливської рушниці.

Бобир підстрибнув і завернув круто праворуч. Глибока, розритй водопровідниками ще з осені і зараз повна, талої води та іржавого листя канава пересікала Базарний майдан. Сашко думав з ходу перестрибнути канаву, але черевик його ковзнувсь на глинистому схилі, і Бобир з розгону гепнувся обличчям у льодову воду…

Найобразливіше те, що цього разу тривога була не справжня. Просто начальник штабу ЧОПу Полагутін, для того щоб востаннє зібрати всіх комунарів, скористався з старого випробуваного сигналу.

Кожному, хто підбігав до штабу і хотів одержати гвинтівку, Полагутін вказував рукою на брук і говорив:

— Шикуйтесь, товариші. Без зброї…

Коли всі комунари вишикувалися перед будинком, незручно себе почуваючи без гвинтівок, Полагутін, дзенькаючи шпорами, збіг з горбочка на брук і сказав:

— Хочу повідомити вас, товариші комунари, про новину, можливо, для кого-небудь і несподівану: частини особливого призначення і в прикордонних округах України розпускаються. Вся зброя переходить у розпорядження окружного воєнкомату. Там же на загальних підставах буде провадитися військова підготовка призовників і запасних. Сильніші ми стали, товариші, через те і таке рішення ухвалило керівництво нашої партії. Червона Армія сама зможе, в разі чого, захистити країну і наші кордони. От котовці до нас приїхали на зміцнення кордону, чули, сподіваюсь?..

… Саме в той час, як Полагутін, не підвищуючи голосу, запросто розмовляв з комунарами, за будинками, на Базарному майдані, пролунало два постріли, потім розпачливий крик Бобиря прорізав нічну тишу, почулися свистки сторожів біля Старої фортеці, і знову все стихло. Коли б то була гвинтівкова стрілянина — тоді, зрозуміло, всі комунари кинулися б відразу туди, але багатьох заспокоїло, що постріли були глухі, як із звичайної рушниці.

Полагутін прислухався і, мовби між іншим, зауваживши: «Щось трапилося біля лісопильних складів», голосно і спокійно об’явив:

— Усе, товариші. Можна з піснями і по домівках!

У різні боки треба було йти комунарам: одним — на Підзамче, другим — на Руські фільварки, третім — на Видрівку, а осередковим мукомелам ще далі — на хутір Довжок, але всі старшини, наче змовившись, повели свої взводи по Кишинівській, до Базарного майдану, щоб дізнатися: що ж все-таки трапилось біля лісопильних складів.

Востаннє ідучи в чопівському строю по Кишинівській, комунари заспівали улюблену пісню:

Геть з дороги, світе клятий,

Час настав тобі сконати,

Виступає Русь нова,

Що зімкнутими рядами

Йде на бій із ворогами,

І нових пісень співа.

Геть з дороги все, що глушить.

Що свободу в тюрмах душить…

Зла, насильства, бід жерці,

Ваш надходить час загину,

Виступаєм вам на зміну

Ми, відважнії борці,

Ми, народжені рабами,

Ми, напоєні сльозами,

В долі викохані злій.

Від в’язниць, від зла неволі

Ми рвемось до щастя, долі,

Ми рвемось за правду в бій…

І не встигли чопівці, як кажуть хлопці, наближаючись до магазину Церобкоопу, проспівати всю цю пісню, як перед ними відкрилось незабутнє видовище.

Заарештований сторожем, мокрий і розлючений Сашко Бобир, раз у раз хапаючись за покусані стегна, горлав:

— Хто вам дав право стріляти, роззяво? Ви ж убити мене могли, психопат нещасний! Я ж — артист!..

Сторожеві було прикро не менше, аніж жертві його помилки — Бобирю. Адже патрони казенні вистріляв даремно! Але хіба ж міг сторож — старий царський фельдфебель — так відразу, та ще при всіх комунарах, визнати свою провину і відпустити Бобиря?

Спантеличений, тримаючи рушницю наперевіс і оглядаючись, він бурмотів:

— Артист… Знаємо ми таких артистів!.. Ось підемо в ДПУ, там розберуться, хто ти є такий і яке маєш право в чужій формі по радянському місту гасати…

Тиктор наступає

Бюро скликали увечері в слюсарному цеху фабзавучу. Довга ця кімната здавалась занадто великою для такого маленького засідання, особливо у вечірній час, коли в школі стало тихо.

Ми посідали на верстатах. Яшко Тиктор, тихесенько посвистуючи, сидів навпроти мене. Вірніше — не сидів, а напівлежав, спираючись ліктем на цинкову оббивку верстата. Нижня губа Тиктора була випнута, білявий чуб скуйовдився над широким лобом, козирок картатої сірої кепки був трохи піднятий. Він почував себе добре.

— Почали, товариші! — труснув головою Микита і вийшов у прохід між верстатами. — Повістка у нас сьогодні маленька, лишиться ще час і заліки готувати. Двоє питань обговорюємо, перше — про поведінку члена комсомолу Якова Тиктора, а друге — розгляд заяви Тиктора про вчинок комсомольця і члена бюро Василя Манджури. Ну, коли буде у когось щось у різному — само собою зрозуміло, обговоримо. Заперечення є?

— Прошу мою заяву поставити першим питанням, — буркнув Тиктор.

— Це чому?

— А тому, що я її подав тобі два дні, тому.

— Ну, і що ж з того?

— Я заяву написав, а ти про мою поведінку хочеш говорити. А яка така моя поведінка, не розумію. І де в тебе підстави?

— Підстави? — Микита нахмурився, і його кошлаті