Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

РОЗДІЛ 14

А в цю хвилину Артур був поряд — з бджолами. Точніш, серед бджіл, а якщо ще точніше, то в оточенні багатьох сотень бджіл, які зумерують, ніби співають. Так вони висловлюють свою підтримку королеві, виконуючи трудову пісню. А королева тим часом швидко і ритмічно смикає лапками, ніби збиває ними масло. Від цих рухів її живіт здригається, а його кінчик то звужується, то розширюється. Королева зайнята виготовленням чарівної краплі, і ця робота досить важка. Раз по раз придворна бджола змочує їй росою вусики.

Артур спостерігає — і йому не віриться. Невже вся ця метушня, всі ці конвульсії — заради нього? Невже сотні бджіл покинули свою звичну роботу і допомагають королеві витиснути ту єдину краплину меду, щоб він виріс і переміг Жахливого У?

— Ну, як там? Ще довго? — позіхаючи, спитав Барахлюш.

— Ще з півгодини, якщо нічого не завадить, — ще солодше позіхаючи, відповів Лінгванюх.

На жаль, їхні побоювання недаремні. Бо в цю мить до дупла прямувала група пожежників, які мали завдання знищити всіх комах.

— Ось там! — здалеку вказав на дупло Франсуа-Арман.

Хоробрості йому завжди бракувало, тому він тримався подалі від старого дуба.

Командор Бельрів підійшов до дерева й окинув його поглядом, оцінюючи ситуацію.

— Чудово! До роботи! — плескаючи в долоні, звернувся він до підлеглих.

Пожежники почали діяти. Одні склали велику пожежну драбину, інші натягли щільні комбінезони, щоб захиститися від бджолиних жал. Сам командор, одягнувши пластикові рукавички, підтягнув до дуба величезний балон з намальованим на ньому черепом і схрещеними кістками — як на піратській шхуні.

Обличчя чоловіка, який прийшов до лейтенанта Балтімора, теж нагадувало покійницьке — принаймні за кольором. Та й посмішка більше схожа на оскал черепа. Втім, якщо все, що він розповів, правда, тоді нічому дивуватися. Від таких апокаліптичних видінь будь-хто позеленіє.

— Кажу ж вам, вони повернулися! їх тисячі, більше, ніж минулого року!

— То все дурня! Сарана прилітає не раніш, ніж дозріє зерно, а цього треба чекати два місяці. Може, ви зранку трохи того… перебрали аперитиву?

Полісмен перевірив би відвідувача на алкогольне сп’яніння, та не було напохваті тестера.

— Я їх бачив, як от зараз вас! — кричав чоловік, остаточно втративши залишки глузду. — Вони величезні, у них ціла організація на чолі з начальником, який командує ними!

Лейтенант і Сімон здивовано перезирнулися.

— Месьє. У нас є важливіші справи, аніж полювати на вашу чортову сарану. Тут от з'явився небезпечний волоцюга. Підозрілий тип!

— Варто перевірити за картотекою, чи не встиг десь лишити сліди, — сказав Сімон, зазираючи в шухляду.

Полісмени переглянули картотеку грабіжників, бандитів, гопстопників та інших злочинців, одначе нічого не знайшли. На жодному фото не було обличчя, яке хоча би трохи скидалося на моторошну морду Упиря.

— Месьє, йдіть додому, добре виспіться. — порадив лейтенант чоловікові, враженому настільки, що ніяк не вийде з дільниці.

— Я вас попередив! Не скаржтеся, коли вони захоплять місто! — пророчим тоном промовив він, погрожуючи пальцем полісменам.

Але ті лишень усміхнулися йому співчутливо.

— У той день, коли коники-стрибунці захоплять місто, я почастую тебе! — пообіцяв лейтенант.

Зненацька усмішка сповзла з обличчя Сімона, і він обережно торкнувся плеча свого шефа. А коли той озирнувся, тремтячою рукою вказав йому на вікно. За вікном у чистому небі завис гігантський комар з вершником-осматом на спині.

Очі в Сімона поволі виповзли з орбіт, щелепа відвисла. Він такого не бачив навіть у кіно! Лейтенант Балтімор теж не міг втямити: що вони бачать — міраж, марево чи справжнього монстра?

— Т-т-та-а-а-а… ц-ц-ц-е-е-е… це не сарана, це… комар!

— Та яка вже там різниця! — знизав плечима відвідувач. — Тепер ти мені винен чарочку, приятелю! — додав він і вийшов, грюкнувши дверима.

А небо стрімко темнішало. Вибігши на вулицю, полісмени заклякли поруч із тим наляканим чоловіком. Небо над містом уже чорне. Та причина не в сонці, що вирішило піти на спочинок ополудні, і не в грозових хмарах. Безліч гігантських комарів закрили сонце так щільно, як ховає його хмара із вихлопних газів. Напевно, під час Другої світової німецькі літаки такими самими щільними хмарами оповили лондонське небо…

— Це… те… як його… нашестя прибульців! Точно воно! Поки що передові загони! Ще й не таке буде! — тоном знавця промовив зеленолиций відвідувач.

Несподівано в голові лейтенанта зблиснула думка: а що коли той диявол піддався мутації і розпався на безліч дрібних чортів? Хоча які там вони дрібні…

Балтімор озирнувся на напарника і побачив, що молодий полісмен з переляку навіть не дихав.

— Сімоне? — Певно, слід викликати підкріплення!

Бджола, що стояла на сторожі біля входу в дупло, сама себе питалася: з якого дива вона попросилася зарахувати її в загін повітряної поліції, коли могла спокійнісінько збирати нектар. Насправді, коли бачиш, як до дупла доповзає величезна драбина, чомусь не хочеться бути на передовій позиції. Бджола нахилилася до своєї приятельки:

— Певно, слід викликати підкріплення!

Артур з друзями все ще спостерігали за діями бджолиної королеви, яка все швидше й швидше махала лапками й смикала пузцем. Зненацька влетіла бджола-охоронець із терміновим повідомленням. Королева з радістю перервала процес, щоб трохи відпочити. Вона детально розпиталася бджолу про загрозу, яка нависла над вуликом, а потім наказала готуватися до відсічі. Бджоли зарухалися. Завуркали двигунчики, забряжчали жала, і жовтопузе смугасте воїнство вишикувалося чотами.

Артур знав, що битва буде нерівною. Бджоли переважають противника, вони краще зорганізовані, але в руках у людини — наймогутніша зброя, від якої не врятується жодна комаха. Це справжня війна двох світів. З одного боку — бджола, яка мільйони років боролася за право жити так, як їй хочеться, створіння, що надзвичайно цінує свої традиції. З другого боку — людина, мутант, який напоготові пристосуватися до будь-чого, який навчився виготовляти могутню зброю, що може знищити все довкілля. Виходить ніби боротьба самураїв проти атомної бомби…

Стоячи біля пожежної драбини, командор завершував приготування пекельної газової суміші. Лишилося заповнити нею великий газовий розсіювач, схожий на велосипедний насос. Рухаючи поршень, можна пустити газ просто в дупло, а насос повісити на гілці.

Арман не приховував, наскільки він утішений. Одним ударом він помститься за всі свої приниження, за всі пастки, приготовані для нього, і в які він дивом не потрапив. Та ми ж з вами знаємо, що це диво зветься Артуром, що це