Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

На прохання чоловіка, Роза вийшла до нього. Арман хотів, щоб дружина в мить його найвищого торжества була поруч.

Роза не відала, свідком якої трагедії їй доведеться стати. Вона позирала на дупло, на бджіл, що гарячково метушилися перед входом, готові захищати свій дім від варварської навали так само хоробро, як монахи середньовіччя свій монастир. Дізнавшись, що ці маленькі комашки повинні загинути в судомах, Роза сплеснула руками від жаху. Звісно, вона не чутиме їхніх криків, та вона їх легко може собі уявити, що, можливо, й на гірше.

— Ти не вважаєш, що ліпше шукати сина, ніж труїти бджіл? — звернулася вона до Армана.

Роза ніколи не підвищує голосу, але цього разу, якби хтось услухався в її інтонацію, то помітив би докір.

— Ось завершу ці клопоти з бджолами і шукатиму Артура! — відповів Арман, який занадто далеко зайшов, щоб почати відступ.

Він не знає, що, знищуючи бджіл, він може вбити Артура. І тоді не треба буде його шукати, бо тіло хлопчика лежатиме на дні дупла, серед бджіл.

Але не варто завчасно ховати Артура. Герої взагалі ніколи не помирають, бо вони живуть у наших серцях.

Хлопчик сидів на краю дупла і спостерігав за метушнею, яка почалася після повідомлення про загрозу. Йому хотілося попередити людей, заволати так, щоб вони зупинилися, сказати, що й він у цьому вулику. Одначе Артур знає, що ніхто його не почує, а його мати буде присутньою при синовій агонії. Та й навіть якщо йому пощастить зупинити людей, хто там із них повірить, що він зменшився до двох міліметрів!? Ніхто, окрім, можливо, мами…

— Ну, звичайно! Так! — вигукнув Артур. Ураз він натрапив на ідею, яка порятує весь світ!

Утілення ідеї, певна річ, доволі складне, та нічого не виходить лиш у того, хто нічого не робить! А в цій дурнуватій бджолині казармі у всіх одна думка — героїчно померти, повторити Перл-Харбор: з бойовим погуком вилетіти на ворога і випустити жала. Може, це й героїчний учинок, та, зважаючи на обладунки пожежників і густі накомарники, бджоли не вразять противника. Тому будь-яке інше рішення буде ліпшим. І хлопчик, схопивши за лапку якусь бджолу, потяг її до перекладача.

— Дивіться, там стоїть жінка в квітчастій сукні! Якщо я зможу повідомити їй, що перебуваю тут, вона зупинить наступ агресора.

— Яким чином? — спитав перекладач.

— Та це моя мама! І я певен, що вона не захоче бачити, як її син задихнеться під час газової атаки! — переконливо сказав Артур.

Бджола все зрозуміла, та не може докумекати, як вона повідомить ту жінку. Бджоли не розмовляють людською мовою, і є всі підстави вважати, що Роза не знає бджолиної мови.

— Їй не треба нічого казати — їй треба написати! — пояснив Артур і виклав свій план.

— Послухай, Артуре, а тебе часом ніяка скажена бджола не вкусила? По-моєму, ти температуриш! — здивована такою пропозицією, сказала Селенія.

— Бджоли й читати не вміють, а писати й поготів! — підтримав сестру Барахлюш, убитий наповал невіглаством свого старшого друга.

— Я знаю, що вони не вміють читати, зате я вмію писати! — розсердився хлопчик і звернувся до бджоли:

— Мадам, я напишу літери на листочку. З літер складаються слова, а слова схожі на малюнки. Ви зможете скопіювати малюнок?

— Повільніше! — попросив перекладач-пересвистувач, у якого від стрімкого ковзання по дірочках затерпли пальці.

Бджола замислилася, а потім ствердно кивнула головою.

— Чудово! — вигукнув Артур. — Тоді шикуйтеся перед моєю мамою, а я звідси показуватиму вам букви!

Бджола пронизливо пискнула: ціла купа бджіл, підлетівши до неї, струнко вишикувалася. Загін розвернувся і, як корок із шампанського, вилетів із дупла.

Командор Бельрів стояв на драбині з розсіювачем у руках. Побачивши бджолину ескадрилью, яка мчала на нього, він нахилив голову.

— Просто клас! Вони все зрозуміли! Перші загони уже втікають! — загукав він до своїх підлеглих, які щосили утримували драбину.

Звісно, можна поставити запитання: чому нагору лізе найважчий і найтовщий, а весь підрозділ тримає драбину? Чи не доцільніше туди скерувати найхудішого, а решту залишити в резерві?

Та в пожежників існує чітка субординація, згідно з якою начальник бере на себе виконання найризикованіших завдань. А тепер командор і справді ризикував, бо драбина під ним хиталася, і він міг гепнутися з усього маху вниз.

І знову хочеться запитати, як цей слон у скафандрі хоче зберегти рівновагу на старій пожежній драбині? Схвильований Арман намагався допомогти і теж учепився в хистку споруду. Дивлячись на таку картинку, переконуєшся, що навіть у питанні субординації слід зважати на здоровий глузд.

Бджолина ескадрилья взяла курс на ліс і, долетівши до великої ялини, вишикувалася перед Розою. Молода жінка вражена, побачивши перед собою, приблизно за метр, як завис невеликий бджолиний рій. Кричати вона й не подумала, бо бджоли мали мирні наміри. І все ж вона пошкодувала, що одягла запасні окуляри: ліпше б тих комах не бачити зовсім…

Сидячи на краю дупла, Артур розминав шматочок воску, а потім написав на ньому листа. Завершивши роботу, хлопчик, як рекламний щит, підняв свою табличку, на якій можна було прочитати: «Мамо, це я, Артур». Ескадрилья в момент вишикувалася в такому порядку, щоб відтворити написані слова. За кілька секунд кожна бджілка знайшла своє місце, і ось уже мати прочитала адресоване їй повідомлення. Вона відкрила рота і, здивована, стала тикати пальцем у бік бджіл, ніби побачила в небесах самого Господа Бога…

— Артур! Промовила вона, не здогадуючись, що її голос звучав досить гучно.

Тривожним материнським поглядом, який буває у тих, хто втратив своїх дітей, вона обвела найближчі зарості кущів. На Армана ніякої надії, бо він зайнятий такою важливою справою: тримає розхитану драбину.

Арчибальд відмовився брати участь у вбивстві бджіл і лишився вдома. Надіслати до нього гінця? Це занадто довго, та й нікого нема поруч. Значить, Розі самій доведеться виплутуватися із цієї неймовірної історії. Слід нагадати, що в неймовірні історії вона потрапляла занадто часто і, не вміючи з них виплутатися, приречено очікувала допомоги.

Тим часом Артур виготував ще одну табличку і підняв її над головою. Бджоли помінялися місцями і відтворили новий малюнок.

— Я-в-д-у-п-л-і! — прочитала мати, ошелешена новою звісткою.

Очі її широко відкрилися, рот також, а голос відмовився її слухатися.

— Подіяло! — радісно вигукнув Артур! Селенія скептично зиркнула на нього.

— А знаєш, як би я сприйняла