Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.

Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще – це всякий знає.

Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю, і вже розгорається, горить, пахкотить, гуде наше вогнище!

– Перша зміна табору «Сонячний» відкрита! – оголошує Олександр Миколайович, і ми кричимо «ура!» і знову плещемо в долоні.

– А тепер, – продовжує він, – концерт художньої самодіяльності!

І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав, і всім було дуже весело.

А тоді вийшов Сергій Анатолійович. Він зробив два кульбіти, три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив на ньому стойку на руках, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці і сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.

Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти.

Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:

– Дивлюсь я на небо.

Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.

Дивлюсь я на небо

Та й думку гадаю, —

почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.

Нам цей номер теж сподобався і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого – не знаю.

– Хай там собі Славко грає скільки завгодно, – мовив до мене Митько, – але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.

А потім Славко, вже один, виконав «Турецький марш» і ще щось, і йому теж аплодували.

– Якщо Славко виступає, – сказав Митько, – то я теж можу.

Він вийшов до вогнища і прочитав «Мені тринадцятий минало». Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.

Потім Митько сказав: «Колискова», – і почав:

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас…

Коли ж після «Колискової» Митько сказав: «Глібов. Вовк і Ягня», – всі почали сміятися.

– Чого ви смієтеся? – здивувався Митько. – Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.

– От того і сміємося, – пояснив Генка, – що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?

– А ти що-небудь позапрограмне знаєш? – поцікавилась Ірина Василівна.

– Ні, – відповів Митько. А тоді подумав і сказав: – Знаю. Про роботу.

І Митько прочитав:

Один Баран,

Що бився головою об паркан,

Сказав:

– Ото турбота,

Що голова болить після роботи!

Усі знову засміялися, а Митько запитав:

– Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цьому віршу дідусь навчив.

– Так вірш же смішний, – сказав Славко.

– А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.

Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.

Тут усі знову засміялись, і Митько сів на місце.

– Що за народ! – сказав він. – Усе їм смішно!

Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку – і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!

Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще – не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати. Тож, хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.

– Ех ти, таке свято зіпсував, – сказав я.

– Я ж не хотів, – розвів руками Митько. – Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.

Конкурс пісні

– Діти, – сказала якось Ірина Василівна. – Скоро в нашому таборі проводитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.

– Ну, це неважко, – відповів за всіх Митько.

– Неважко просто так заспівати, – заперечила вожата. – А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.

– Придумаємо, – заспокоїв її Митько. – У нас навіть акордеоніст свій є, – і випхнув наперед Славка.

Той миттю почервонів і запхикав:

– Я так не можу… щоб іти і грати. Мені треба сидіти.

– А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед журі, ти зможеш і сісти, – пояснила Ірина Василівна. – Із своїм акордеоністом набагато краще.

– Я боюся, – заскиглив Славко. – Це така відповідальність… Я щось не те заграю.

– Не бійся, – поплескав його по плечу Митько. – Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.

– Ну от іще, стіле-ець, – протягнув музика. – Всі з мене сміятимуться…

Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий він уже боягуз і тюхтій!

Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватися до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах: та-та-та-ра ті-ті-рі…

Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного журі, й заводили пісню.

– Що ж, на перший раз непогано, – похвалила нас вожата. – Давайте ось у цьому місці, де «ми зростаємо дружними», всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.

Спробували – теж вийшло добре.

– А давайте, – тут Люська говорить, – у цьому місці піраміду зробимо. А я нагорі ще й «ластівку»!