Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

Як ще колхоз був, то Семен пастухом робев, вважай, все життя пропас череду.

Дочка його, Ганька, ще при живому батькові (Семениха то раньше преставилася), скаржилася дочці тої ж сусідки Танаски:

— Та ничо не могли наш таточко в житті добетися… Раньше то воєнним витіраном щитався, тож, було, виписують щось в колхозі до свєта якогось, ну там Побєди, премію дають, то таточко ж нє, щоб нагадати, щоб щось попросити… Хотя б того ж жому чи бомажку на дрова, як то було заведено для тех ветіринарув, ци то ветіранув… А типерка, оказується, що міг би бути з другої сторони витіраном… Бо ж у лісі, ще й з «стипановими хлопцями», з «бульбашєми», воював разом у войну… Так нє, одмахуються — ай, скіко я там побув, у лісі, і нє, щоби виписати теє достовірєніє… А тоже ж, кажуть, по сотні-другій на Покрову чи на ту ж Побєду їм дають… І як то, кумо, мона такєм чоловіком бути…

То правда, Семен під час війни побував у повстанцях, ще десь сімнадцятирічним, і якось проговорився, що як у Колках, містечку такому, німці побели їх, два дні, казав, бомби кидали, то повстанське начальство тих, що вижили, відправило по селах, наказали ждати, Семен і вернувся додом. А тут — бах! — червоні, «другі совєти» приходять. І Семена з гинчими хлопцями хап — ходи за родіну, за Сталіна повоюєш. Ну й повоював, тоже в піхтурі, тяжко поранили, то два місяці, доки на ноги поставили (бо в ногу ліву й ранили) в госпіталі провалявся, казав. А потому зновика на фронт, до самого Берліна.

Десь літ із десять потому як вернувся до свеї доми і вже женився, діти появилися, розкопали в тім емгебе, чи вже в кагебе, що був у повстанцях. Ну й загребли. Тут чи не вперше на допиті Семен рота розкрив, так і так, каже, я ж за родіну воював, ранєніє мав, осьо, можете подивитися. І ногу свою, де цимала буца м’яса була вервана, показав. Ну там перевірили, де треба, — точно, воював, мав тяжке поранення, ще й нагороди, змив, виходить, вину кров’ю. Відпустили Семена, і він знов до свого пастушого діла вернувся, та ще до двох дочок, як сам підсміювався, і сина встругнув.

Була в діда Семена ще одна придибенція. Вельми пісні любив. Тихий-тихий, а на весіллях чи хрестинах добре його, ледь хриплуватий, голосок було чути. А ще любив, особливо, як вип’є грамульку, про пісню й поговорити. Що там і як співається, і як, диви, точно слова придумали, холєри, колись.

Жінка його, Димка, Домна по-правильному, все бурчала:

— І що ж ти плентаєш, старущий… Ну полюбив, ну обнімаються, ну на конє парубок сідає, а дівка плаче, тож діло житейське, про те й співають… А ти дивуєшся, як дитена, як то ладно складено… То ж, може, люде грамотніші за тибе, пастуха, були.

А раз якось послухала, що дід каже, то й собі зачудувалася, бо, правда таки, щось і неїн старий Семенко петрає. А дід тоді про пісню, яка починається словами «Чом ти не прийшов, як місяць зійшов» міркував:

— Чуєш, що співається, — казав. — Чом ти не прийшов, як місяць зійшов, я тибе чекала… Чи коня не мав, чи стежки не знав, мати не пускала? То ж як вона його ждала, холєра, майбуть, на другім селі, раз тре було конем їхати. Ну, а він їй каже: «І коня я мав, і стежку я знав, і мати пускала… Найменша сестра, бодай не зросла, сідельце сховала». Ну, то про сестру так він зі злості сказав, а мале, видко, вредне було, а може, й брата, той, і ревнувало до якоїсь там дівки, бо мені тоже сестричка Мотрунка потому признавалася, що мине любила, а тут я став на посиденьки до чужої дівки бігати… Місця собі, казала, ни знаходила, по малому свему нирозумінію…

Дід тоді видав якийсь звук, ніби хрюкнув — чи то схвально, чи осуджуюче, для чогось пальця послинив і продовжив:

— Так во, чуєш, він же, той хлопець, як любев, міг і на друге село, пішаком, пішадрала вирушити, аби з милою-любою побачитися… Так нє, йому, бач, пофорсити хотілося, на коні приїхати, щоби бачила, якей то вдатний парубок. Ну, діло знакоме…

І засміявся стиха. А тоді вже доказав:

— А старша сестра сідельце знайшла, коня осідлала, поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Ну во, тож старша, певно, вже знала, яке то молоде діло важне — любощі… І як то од ждання довгого аж дрижаки беруть… Ни тико сідельце знайшла, а може, й ту малую, що сховала, по дупці набила. І каже ж, чуєте: поїдь, братику, до дівчиноньки, що тибе чекала… Таки вот діли… Звісне діло, поїхав, ну, на коні, з форсом, ну во, була любов, а мати неїна, чуєш, во, ци ни гинчого для дочки за зятя намітила, бо як там у кінці…

І дід з якимось задоволенням, аж прицмокнув, проказав:

— Ну, як, холєра, каже, во… Тече річенька, невеличенька, схочу — перескочу, віддайте ж мене, моя матінко, за кого я хочу… Ну, чуєш, як просить — за кого я хочу… Во, за кого хочу, просить…

— То ж і ти хтів, раз мине у Лавріна одбив, — задоволено сказала тоді Димка-Домна.

— А чом би й нє, — одказав Семен. — Я ж уже, може, як з войни вернувся, до тибе клинці підбив, ни то що той твій пуцьверіньок… Ха, Лаврін — на городі хрін.

…Коли настала пора дідові помирати після важкого хворування, промовив дід до дочки Ганьки, яка його доглядала:

— Я тобі, чуєш, той во, що скажу… Як мине вже й на могилки занесете… Ну, той во, перш ніж у могилу труну опустять, то ти з своїми товарками пісню заспівайте… Ну, там з Федоською, Гальою, Стипанкою… Я ж пісні любив, то на останок, мо’, ни я, так душа моя послухає і собі десь заспіває…

— Тату, та чи ви-те при своїм умі, — зойкнула Ганька. — Коло могили пісню співати…

— А чом би й нє, — сказав Семен. — Чом би й нє… То, щитай, моє тобі завіщаніє… Посліднє слово… А його сповняти тре… Отако-во, чуєш… Щоб зробела, як кажу…

— Чую, — знехотя відповіла дочка.

Про себе ж вона вирішила — останнє чи яке слово, а таки при похороні гріх співати. Що то люди скажуть, якби пісню коло труни, що от-от в землю опустять, співи завели…

— Ну,