Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

А ото приїхав у відпустку Дмитро з дружиною й сином, і як посідали за стіл, випили й заговорили про те, про се, мама Тетяна й розказала про дивну придибенцію, яка сталася з тою ж Арсенихою. Гапка Трикальова ото померла, неїна дочка Сонька й сказала Арсенисі про те, що мати преставилася. Арсениха ж, звісно, старе, геть пам’ять загубила, забула, що Сонька їй казала, ну й давай сусідам розказувати, як то неї не уважили, на весілля дочка Гапчина Сонька тико раз і попросила. На бабу дивилися, мов із воза впала, ну, а як Арсениха допетрала, що воно й до чого, то півдня плакала. І сміх ніби з баби, а насправді ж горе яке.

Дмитро другого ж дня по приїзді до озера зібрався. Поїхали з дружиною і сином їхньою «народною німецькою машиною». Але шлях їхній мимо хати Арсенихи пролягав. А баба якраз на воротях чапіє, виглядає, хто пройде чи проїде. Мусив спинитися, привітатися, з машини вийти, розпитати про життя-буття. Бо інакше мови не обратися, як то Тетянин синок запанів, звісно, пан професор, то вже й зі своєї машинерії бідної баби не помічає. Йому то що — приїхав, погостював і поїхав, а мама на такі балачки болісно реагує.

Арсениха, видно з усього, була вельми задоволена тою увагою. Почув — та яке те життє у баби, порохно сиплеться. Почала і його розпитувати, Дмитро був уже й незадоволений, що спинився, та все ж розповів дещо — і де старший син працює, навіть поскаржився, що женитися не хоче.

Та як у машину нарешті сів, докоряти не став, що Ніна не вийшла й собі. А як метрів сто від’їхали, сказав, усміхаючись:

— Чом нам таку собі п’янку не організувати з нагоди нашого срібного весілля?

— Що ти ще надумав? — озвалася Ніна. — Так відзначили ж і всю твою рідню до ресторану запросили.

— Ага, — сказав Дмитро. — Все чин чином, але ж Арсенихи там не було.

— Ти що, для цієї бабці хочеш організувати повторне срібне весілля?

— А чом би й ні? Хай порадіє бабця.

— Ну, я бачу, ви тут всі од цієї баби залежні! Відьма вона чи що?

— Шаманка, — продав зуби Дмитро.

Він таки свого добився. Мама несподівано підтримала. Після кількох суперечок з Ніною все ж вирішили, що зберуть найближчих родичів і сусідів. Ну і, звісно, Арсениху покличуть. І покликав. Посеред тижня навідався — так і так, відзначаємо, що двадцять п’ять літ разом живемо, в неділю прийдіть, уважте, десь так от на годину п’яту. І в неділю зранку до Арсенихи сходив. Ну і як за стіл сіли — також.

А тут трапилася оказія. Арсениха не була в святкове убрана і глянула на нього явно вороже.

— Тітко Ганно, чого ж ви-те ще не зібрані? — Дмитро справді здивувався.

І почув — думаєш, ни знаю, що над бабою дурною насміятися хотів? У мене ще ни зувсім розум вилетів, я ж пам’ятаю, як Тетяна казала, що до міста їздили теє весіллє святкувати. А типерка що? Прийду, а ви-те га-га-га, надурили дурну бабу, йди собі, посмійтеся, чом би й нє… Даремно Дмитро казав, що справді всі зібралися, що неї, бабусю Ганну, тільки й чекають. Що срібне весілля справити вирішили в селі.

Баба Арсениха таки прийшла. Коли вже гостювання майже закінчилося. Стала на порозі, вдягнута празниково, сказала:

— Доброго дня. Таки сидите…

Дмитро потім не раз і не два чогось згадував цей момент і кожного разу начеб із ними того дня ставалося щось інше.

До хати залітала пташка, лопотала крильми, металася до печі, а тоді вмощувалася на іконі на покуті.

Вітер несподівано розчиняв сильним протягом вікно, і вони чули далекий крик — не то людини, не то пташка якась за одну мить виливала всю свою велику тугу.

До вікна нахилялася гілка яблуні, стукала об скло і просила впустити неї до хати.

Зі стелі прямісінько на стіл спускався на тоненькій ниточці павук, і котрась із жінок просила його не вбивати, бо павук приносить щастя.

Раптово у кімнаті гасла лампочка, і хтось дивувався, нащо вона світила серед білого дня, ще й сонце не зайшло.

Баба Арсениха йшла довго-довго до стола й, спинившись, починала порпатися в кишенях свого жакета.

— Та сідайте, сідайте, тітонько…

Чи то мама Тетяна казала, чи котрась інша із жінок.

— Я зара, зара…

Баба Ганна нарешті діставала щось із кишені й оте клала на долоню. І вони всі бачили глиняного півника — сірого, тільки по краях крилець сині й червоні смужечки і гребінець, також червонястий. Баба дивилася теж на півника, а тоді простягала Дмитрові:

— Тримайте. Хай вам ще довго кукурікає на щістє. На долейку вашу.

Раптом вона спинила свою руку з півником, а другу простягла до Ніни. Взяла її руку і поклала на чоловікову. Перевернула обидві руки долонями доверху. І вже тоді в обидві їхні долоні поклала півника.

…Дмитро відвозив машиною кількох гостей-жінок. І Ганну Арсениху тоже. Спинив, поміг вийти з машини. Подякував, а вона раптом простягла свою руку до його і… І погладила легенько. Як від’їхали, Настя Лицикова сказала, оглянувшись крізь заднє скло:

— Гляньте, а Арсениха не йде до хати. Дівчинку жде.

— Яку дівчинку? — спитав Дмитро.

— А тамо-во йде. Арсениха буде дивитися, чи та привітається. Спини-но, Митю, і ми подивимося.

Дмитро зупинив. І оглянувшись, справді побачив, як чиясь дівчинка літ десяти, котра щойно минула машину, до Арсенихи наблизилася. І щось, певне, сказала, ще й на трохи спинилася коло баби. А тоді пішла далі.

— Уважила бабу Ганю прошену, — сказала Настя. — Ну, вона таке любить. А бач, учудила. Півника подарила. Тож, мабуть, такей півник, що в нього свистіти мона. Хоть якась користь буде од того подарка. Ти-но попробуй, Митю.

— Попробую, — сказав Дмитро.

Семенів заповіт

Дід Семен був з тих, про кого кажуть: тихіше води, нижче трави. Зовсім такий собі чоловік. Слова «підкаблучник» не знав, але то до нього найбільше підходило. Бувало, Семениха розходиться, сабанить, обзиває чоловіка — і те їй не так, і се не так. А він мовчить, огризнеться вряди-годи, а найбільше, що казав:

— Ну я, той во, піду щось зроблю… Поки ти, стара, той во…

Тобто, поки не перебушуєш, не перебісишся. Поки жінка пари не випустить, то йшов надвір і брався щось стругати. Чи рубати дрова, поки ще сокиру добре міг у руках тримати, чи гній з хліва викидати. Чи ворітця знімати з петель і по-новому