Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Грудаста продавчиня, беручи гроші за зошит, єхидно кольнула:
— Любила б я знати, що ви двоєчко будете туди записувати?
— Рецепти, — незворушно пояснив я.
— Рецепти? Які?
— Ну, хоча б рецепт мазі від тіпуна на язиці…
Жінка пхикнула, але тут підійшов хтось із покупкою і вона обернулася до нього.
— Не роби мені в селі лихої слави, — смикнула мене Оля. — Не досить того, що сам схожий на обавського цигана. Неголений, обутий у боканчі з Першої світової, а в капелюсі, мабуть, ворона жила…
— Не ворона, а мудра сова. Це одяг творців усної народної творчості. Перед тобою — живий типаж.
— Переді мною живе опудало. Попрошу батька, щоб узяв тебе на півставки в наш город.
— Я готовий хоч на цілу ставку, щоб відганяти від тебе всяких зальотних круків, яструбів, орлів і лебедів…
— Ха-ха-ха-ха… Ну, з орлами все ясно, а чому лебедів треба відганяти?
— Тому, що таку, як ти, і лебеді вхоплять.
— Дурниці якісь.
— Ніякі не дурниці. Це вже пішла усна народна творчість. Записуй.
І вона записувала. Ми сиділи на поваленій липі старого цвинтаря. Тут його називають «тином». Дуже точне слово. «За тином» — це вже десь там, у засвітах. Я згадував найсвіжіше зі свого синього зошита, почуте від Світована, і чинно диктував. Я сам дивувався, скільком речам наустив мене старий, і тепер я говорив, наче в лист піяв. Не знаю, чи слухали це мертві під зваляними часом і зализаними вітром горбиками, та Оля спрагло ловила кожне слово й записувала своїм гарним учительським почерком.
— На цьому кінець — казанці вінець, — обірвав я словесну зливу, бо вже не пам'ятав чогось посутнього. — Наступна порція згодом.
— Перешлеш мені? — горіли яснотою її очка.
— Хіба голубом.
— А поточиною? Вона якраз нашу винничку огинає.
— На горі потічок дуже слабенький. Ледве сльозить.
— А ти перегати його на ніч, ранком загату попусти — і паперовий кораблик попливе. Я покладу решето з лози…
— Як ти до цього додумалася?! — вигукнув я.
— Я няньова донька. Він би так і вчинив.
— Добре, я спробую.
— Лише не смій дописувати щось від себе. Виключно — народна творчість.
— Я теж народ. Мале стадо, як каже про нас двох дід.
— Бачу, що мале. Тебе ще пасти й пасти. На короткому мотузку…
Потім ми лежали в траві, яку тут, мабуть, не косять. Трава забуття. Наші лікті торкалися. Вона не забирала руку. Струм пробігав тілом від цих доторків, холодив мої груди і змушував приховано зітхати. Деякі жінки пахнуть так, що ми тяжко зітхаємо. Та не від запаху ці зітхання, а від духу свободи, який вони вселяють у наше серце.
— В тебе є мрія? — несподівано запитала вона.
— Не честую сього слівця, — сказав я дідовим тоном. — Пусте слово. До того ж вигадане. Здається, його придумав Старицький… Але мрія в мене є.
— Яка? — сіканулися блискітки в її очах.
— Торкнутися до твого рубчика над губою.
— Гм, хіба ти не знаєш, що торкатися руками обличчя не слід. Не гігієнічно.
— Я не руками хочу, а губами.
— Овва. Мріяти не шкідливо. Тим більше так наївно.
— Знаю, наївність не лікується.
— Чому ж, ти сам казав, що дід лікує все.
— Це якщо хворий сам того бажає. А я не бажаю. Я хочу бути прекрасно хворим. І хочу, щоб цим ще дехто заразився.
— О, то ти ще, крім усього, рознощик вірусів…
— Я рознощик мрій.
— І не боїшся? — рвучко повернулася, наблизила очі майже впритул.
— Чого боятися?
— Того, що мрії можуть збутися…
— Якщо чесно, трохи боюся. Бо в мене ще не зовсім зміцнів імунітет.
— Тоді йди в свою полонину і їж чорниці з бринзою, — різко видихнула й прибрала руку.
— Еге. Бринза там біла, як твої ноги…
— Хлопче, в тебе справді гарячка. Теж біла.
— А чорниці сиві, як твої очі.
— Це що — марення?
— Ні, це усна народна творчість.
— Тоді мені шкода цей народ…
— Звісно, ти ж народна вчителька.
— Я поки що народна студентка.
— А вже даєш уроки.
— Кому?
— Мені.
— Які уроки? — стрепенулася.
— Найкращі уроки — уроки радості. Ти бачиш, я сміюся без причини, як картонне дурило?!
Ми сміялися обоє. Реготали без упину, заглушуючи шум недалекої ріки. І при цьому читали щось із губ одне одного.
… Далеко за північ прибився я додому з ловлення вітру. Солодкого вітру.
Коли другого дня прокинувся, старий уже чавив на квас принесену малину. Ковзнув у мій бік привітним поглядом і мовив:
— До таких дівок не ходять порожнем. Будучи тобою, я б їй поніс пук черленої рути.
Я не запитав його, кого він має на увазі (цей дідо-всевідо все знав, і не було на це ради). Я запитав його:
— Хіба існує червона рута? Може, в піснях?..
— Черлена рута — се по-книжному рододендрон. Невже ти не видів, як у скальних гаврах цвіте черлена рута? Тоді ти нічого не видів…
Воскові персні
Того ранку він довго молився. Зазвичай його молитви були короткі й подячні. («Не давання слід просити, а дякувати за даність, за те, що маєш. А те, що тобі потрібно, дасться. Не говори Господу, що в тебе є клопіт. Повернися до того клопоту відкритим лицем і скажи, що в тебе є Господь». Із синього зошита).
Ми пакувалися в триденну ходку, нарізали з автомобільної шини виступці і наколінники. Бо якщо вийдемо на Острий Кряж, там, на крем'янистих перелогах з рододендронами, доведеться колінкувати. Збиралися, планували — і не пішли. Орлан перейшов нам дорогу. З глухим посвистом пролетів над двором і загубив сірий кімлюшок. Він упав акурат перед старим — жмуточок моху, не донесений до гнізда.
— Ломикамінь, — сказав він. — Сей мох росте там, де хмари черевами труться об гребені верхів. Там, де не росте вже ніщо. Звідти нам скинуто вість, що хтось попросився до неба…
І ми відклали подорож, зайнялися різною дворовою подрібниною. А в заполудне, з самого пекла жароти вийшов дідок у капелюсі з крисами аж до рота і прошамкотів, що вмерла Студена Марта, далека родичка Світованова. І що їх челядь кличе його на «упровід спочилої душі».
Старий шукав щось очима вгорі. Там досі майже нерухомо планерував орлан, наче писав щось у синьому зошиті неба. В кожного з нас свій спосіб письма, подумав я. Лише не кожен це готовий прочитати.
Ми витрусили з одягу глицю, начистили сажею з олією черевики й вирушили на похорон. Мовчазною була та дорога.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.