Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Все ближче підводив він мене до головних таїн «сього ярого світу». Трави, які ми збирали, проростали в мені новим баченням, новою вірою, новою надією.
Ловлення вітру
Не можу сказати, що жив я тоді лише думкою про трави, гриби і птахів. Давно, дуже давно, здавалося, почув я його перші уроки: «Наситити легені воздухом, а голову — пустотою. Самотність заселяється, яма заповнюється, просіка душі затягується». Устоявся і міцнів мій дух, розкріпачувалося тіло. Грала кров. Грала і кликала мене до людей. Точніше — до однієї людини.
(Тепер, рівно тридцять років по тому, я пишу ці рядки під канадським дубом на своїй сільській дачі в Косині. Збоку джерготить потічок, за живоплотом журиться сусідська квочка, вдалині теленькають дзвіночки кіз. Сонце заходить за гору Гранку. Жолудь упав на клавіатуру ноутбуку, вибив літеру «і» в тексті. Дерево помагає мені писати. А млосні пахощі скошеної отави — згадувати…)
Тоді Косино теж було чисто, до малахітового ряхтіння в очах, обкошене. Я навмання вибирав стежки — і щоразу вдало. Якісь невидимі підземні дзвони вели мене туди. Ще звечора я попросився в село:
— Куплю зубний порошок, візьму на пошті газети. І ви почитаєте…
— Зуби ліпше чистити скіпкою з вишні. А газет я не читаю. Мені новини птиці приносять. Мої газети — лиця людей. Там усе написано.
— Тоді… мазь передам для Микулового сина.
— Якщо хочеш, то йди. Та се ловлення вітру. Позавтра будуть хворі — передадуть.
Але я пішов. І не стільки задля Микулового сина, як через його доньку.
«Трьох речей я не можу збагнути в цьому світі, — зізнавався велемудрий цар Соломон. — Це шлях птиці в небі, риби у воді і змії на камені. І четверта річ, непідвладна розумінню, — дорога мужчини до жінки».
Я йшов до Олі. Йшов, не знаючи, для чого і за чим іду. Ті очі, глибокі й спокійні, як наше озерце, з такими ж несподіваними чуттєвими спалахами, як коли риба зблисне срібним боком у товщі сивої води. Їх блискітки встромилися в моє серце. Куди б не ходив я зеленими царинами, за мною ходили ті очі. Ввижалися мені в мереживі папороті, в різьбленій кроні шовковиці, в затканій мохом цямрині, в розводах соляної скелі. Ця несподівана влада повисла наді мною, і я не міг «взяти її під ноги», як сказав би мій теперішній учитель. Я рятувався від цього ногами. Я йшов до неї.
Може, Косино й назвали так, бо це село вдатних косарів. Косять, за висловом Микули, «перетинаючи в траві горіхи». А може, через «койсинки» — напівдикі персики, що самосівом, наче верба, облягли бережки Садової вулиці. Тут, у загаченому потічку, я й побачив гомінкий ворох дітні, серед них і Микулових хлопців. Віддав старшому мазь, сказав, як її втирати. І ніби знічев'я запитав про Олю. «Олька в біблійотеці. За ріков, дротяним мостом туди ближе…»
Ріка гриміла, вирувала, била об зубаті брили й опори вузенького мостика, що повис на тросах. Коли я ступив на нього, він захитався під ногами. І раптом хитання вповільнилося — з того боку теж хтось ступив на мостини. З-поза навислого над мостом гілля вигулькнула дівоча фігурка. Це була вона. Йшла не тримаючись за поручні. Міст завмер. Ось яка дивна буває в природі рівновага, подумав я, коли сходяться хиткою дорогою двоє.
— Привіт! — крикнув я. — Не сподівався тебе тут зустріти.
— Привіт, — сказала Оля без особливого здивування, наче сама якраз на це й сподівалася. — Не кричи так, все одно воду не перекричиш. Ті, що виросли біля ріки, вгадують слова по губах.
— Ти також читаєш по губах?
— І по очах теж, — відказала з лукавинкою в голосі. А в сіризні очей блиснув знайомий вогник.
Мої ноги знову хитнулися, хоча міст висів непорушно. Ми стояли, опершись на вичовганий долонями трос, і дивилися на стрімку, грайливу на сонці течію. Зачаровувало миготіння бризок, що відлітали від каміння. Від цих водограїв піднімався кислуватий вологий пил і лягав на волосся, на обличчя, на губи, на язик. Ми вдихали ріку, пили її, і від того в скронях гупали гострі, збудливі молоточки. На Олі була сукенка гірчичної барви і білі босоніжки модного фасону. Вона підстриглася, засмагла за цей час, і збоку, проти сонця, її підборіддя, щока і верхня губа золотилися ніжним пушком, як у персика-койсинки. Вродливе, не по-сільському шляхетне обличчя мило спрощував рожевий шнурочок рубця. Та чомусь саме це викликало замилування і відчуття зрідненості.
Не хотілося розмовляти. І не тільки тому, що голоси глушила ріка.
— Коли так довго стоїш, — обізвалася нарешті Оля, — то здається, що вода проходить через тебе цілком, промиває все тіло і навіть дурість із голови.
— А мій дід каже, що найкраще вивітрюють дурість із голови походи в гори.
— Добре каже. Ти його внук?
— Ні, я йому ніхто.
— То чому він з тобою ходить?
— Це я з ним ходжу.
— Чому з ним ходиш?
— А ти чому?
— Що чому я? — засміялася вона.
— Чому ти зі мною вже стоїш годину і мовчиш?
— Гм, гарне запитання.
— Мене цьому вчили — запитувати.
— Де?
— В університеті у Львові. На військовій кафедрі. В мене знаєш яка секретна спеціальність?
— Звідки мені знати?
— Спецпропаганда і робота з полоненими.
— Ого! То виходить, я тут полонена жертва? — ображено округлила оченята.
— Ні, скоріше я.
— Хто ж тебе в полон бере?
— Твої очі, — відповів я напропале.
— Спецпропаганда. Я оцінила — добре тебе вчили. А агітація буде?
— Буде. Ходімо купатися.
— В мене купальника немає з собою.
— В мене теж немає, — дурнувато засміявся я.
— А до всього — ще й розуму.
— Це моє слабе місце з дитинства.
— Бачу. Недарма тебе дотепер діди виховують.
— Ну, не всім пощастило з педінститутом… В тебе зараз канікули?
— Фольклорна практика. Повинна назбирати на цілий зошит усної народної творчості.
— О, а я це мимоволі роблю щодня.
— Де? — щиро засміялася.
— Біля діда. Він сипле фольклором із обох рукавів.
— Поділися з бідною студенткою, якщо не шкода.
— Не шкода. Хоч зараз. Де твій зошит?
— Ще не встигла завести.
— То пішли до крамниці. Мене теж послали за дечим, — збрехав я.
І ми пішли мостиком
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.