Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тут люди посіяні з неба, — сказав мій поводир. — Сюди не доп'ялися ні татари, ні хозарські лихварі, ні мадярські жандарми-піряники, ні російські колгоспи. Тут час загус, як смерекова смола…
Справді, тишу спочатку бачиш, а вже потім чуєш. Село називалося Древоділи. Село дерев і людей, що справіку жили деревом. Ми йшли вуличкою, на якій цвів дикий тмин. Інколи повз нас проходили самотні коні з уважними ліловими очима. Або спурхував над головами дятел. Перелісся тут зливалися з садами. Виноград «опорто» дерся на в'язи. Замшілі валуни й мурашники показували межі між садибами. Ворітниць не було, двері зрубів підпирали віники або коцібани. І людей не було — всі на «упроводі». Тут громадою приймали нове життя і громадою випроводжали смерть. У дубовому деревищі-труні, з дубовим хрестом — під шатра дубових крон. Щоб жолуді закрили очі, а коріння сплелося з кістками у вічній тверді гори.
Подібного похорону я не бачив ні до того, ні після.
Небіжчиця лежала посеред хати на столі. Деревище було встелене кучерявою пахучою стружкою, тіло вкрите білим мереживним покривалом. Голова в хустці сивого кольору. Руки на грудях, на двох пальцях — воскові персні. Ознака того, що вмерла дівкою, незайманицею. Строге мармурове обличчя майже без зморщок, хоча мала далеко за сімдесят. Збоку, на ладі, жінки читали Псалтир. Книгу передавали одна одній. Та, що приймала її, підводилася і вмочувала пальці у воду. Тягучі речитативи псалом тріпотіли під сволоком, як зграя нічних метеликів. Тоншала непрочитана решта книги, і тоншали, загострювалися при опливлій свічці риси обличчя покійної. В синіх сутінках воно молодшало, матово світилося.
Заходили знадвору люди. Свічка кліпала до кожного. Чоловіки ребром долоні хрестили «смирть», приплющували очі і виходили. Жінки нахилялися і щось шептали над труною. Незаміжні дівчата торкалися воскових перснів і зводили очі д'горі. За останньою вийшов і я. Посеред двору горіла ватра і на тринозі кипів великий казан. Жінки-сокачки патрали курей і кидали у вариво. Тут же, на довбні, сікли зеленину, моркву, каралаби, розкачували тісто з яйцями і різали на тонку локшину. З пахучої пари стирчали жовті, як віск, півнячі ноги. Збоку грівся лист бляхи, на нього насипали жмені цукру і збризкували соком м'яти. Цукор закипав у слюду льодяників. Їх кололи на друзки і роздавали дітям. В печі під айвою пеклися баники — довгасті пироги з горіхами, сиром і маком. Змішані пахощі страв і печива навально ходили двором.
Тут-там порскав смішок, зривалося гигикання. Дітваки-підлітки дістали десь віжки і за хатою купками почали перетягуватися, з вищанням падали в траву. Старші бавилися в інше. Один тримав на колінах шапку, інший ховав у ній обличчя, а хтось підбігав і бив його ззаду. Якщо вгадав хто, той «нюрився» в шапку. Коли стемніло, в ігри втягнули й дівчат. Вигребли вугілля з ватри, замастили руки. Підбігали до дівчат і чорнили їм обличчя. Ті не кидалися до мийниці, почергово підводилися з лавки і вказували пальцем на зловмисника. Хлопець підходив і губами стирав сажу з їх щік, шиї. Відтак дівчата мали «відбілювати» їх…
Потім на вигоні замиготіли вогники, червоно підсвічуючи збуджені обличчя. По колу ходила запалена скіпка. Обережно, затуляючи долоньками, передавали її з рук у руки. Бо як загасне в якоїсь дівчини, вона мусить обцілувати всіх хлопців. А за хлопцями ревно стежили свої, щоб нишком не дув на вогник, бо тоді всі цілунки зривав він. Ялинові лучини тріщали, перебиваючи звук невмілих юнацьких поцілунків. А в світличці своїй лежала баба-дівка, направду вже студена, і шал цих ігор, видно, довершував її мирську невтоленість, недолюбленість. Як останній поклін грішного світу.
Чоловіцтво сиділо кружка під шопою. До них винесли з льоху відерце — пронизливо запахло ізабеллою. Горнятко пішло колом. Посередині, на поліні, сидів «Іван-пан» і зачерпував вино. Той, хто брав питво, казав щось про нього: «Який з нього пан? Ліс заліз йому в городець, а він дітей за хворостом жене». Випивав, струшував краплі на солом'яну потеруху й передавав посудину далі. «Який з Івана пан? Сорочка зимою і літом — одним цвітом…» «З Івана пана? А хто нам так сокири і мотики закалить?..» «Не пан він своїм рукам, бо за паленкою тягнеться. Не пан голові, бо за чужими невістками думає…» «Так запанів, що на гостинки ходить, а сам не кличе…»
Про мертвого говориться лише добре. А про живого — навпаки. Щоб смерть не дочулася про його чесноти й не забрала дочасно. Так ці древоділи весело й завзято, під винну чашу, промивали одне одному кістки. І що більший ліпили на бідолаху гріх, тим гучніше сміялися разом з ним. То було якесь прилюдне очищення. Очищення сусідством смерті, яка прийшла не до них.
Жінки розносили паруючу курятину, присолену й приперчену паприкою. За тим — поливку з котла, в мисках блищали проти місяця дрібні монети жиру. І кожному підносився на виноградному листку шматок баника, що стікав на пальці солодкою начинкою. Доївши печиво, ми обсмоктували ті листки. Біля мене, зігнута в ключку, сиділа дрібненька бабуся, цюкала гострою бородою об коліна, примовляючи:
Марто, Марто, списана карто.
Дівице-сестрице, серця царице.
Невінчана жоно, няньова дочко,
Допливла до межі живота твого бочка.
Дивна то була молитва-пісня. Молитва чулого серця. Я наважився запитати її, чи Студена — це прізвище померлої.
— А де, назвисько їй таке притулене людьми. Відай, від серця, вистудженого за живоття. Ми з нев перевесниці, дівували купно. Ми крихкі, мамчині, а вона — тверда, як праник, хапка на всяке ділання. Однов руков косила, два плати сіна нараз несла, а конем правила без сідала й узди… Двойко з вітцем жили, бо мати спливла кровлю за другою дитинкою. Наші люди — бочкарі. Мартин няньо теж майстер, Богом значений. А вона коло нього газдинька з пеленок. Білоголова вдалася, таких у нашому сурдику більше не стрінеш. Як у тій співанці: калинонька білоцвітна… Усе в їх хижі ладом, усе Божим чином. Та бідного, кажуть, гадина й на коні вкусить. Не обійдеш тим конем судьбину, не обійдеш. У нас дівоцтво скоро стигне, грудки надули сорочку — і вже відданиця. Галайда під дубник, на ігрище, до гусель. Там легіні крутять дівками, як кужілками. Одну стис, другу примовив, третю веде за руку на свою дідорню. Хто кличе, за того йдуть. Перебирати ні з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Світован. Штудії під небесним шатром», після закриття браузера.