Читати книгу - "Зелена миля"

Відповідь прийшла, щойно Делакруа взяв Містера Джинґлза в одну руку й обережненько опустив його в коробку. Миша затишно вмостилася у ваті, наче в ковдрі тітоньки Беа, і коробка стала їй домівкою відтоді й до… що ж, до завершення історії Містера Джинґлза я ще дійду, на все свій час.

Занепокоєння старого Ту-Ту з приводу того, що сигарна коробка наповниться по вінця мишачим лайном, виявилося цілковито безпідставним. Я в ній ніколи не бачив жоднісінького кім’яшка, і Делакруа казав, що не бачив теж, і взагалі ніде у своїй камері, якщо на те пішло. Вже згодом, десь приблизно в той час, коли Брутал показав мені дірочку в крокві й ми знайшли кольорові скіпки, я посунув стілець у східному кутку гамівної кімнати й знайшов там крихітну купку мишачих какульок. Він завжди ходив у одне й те саме місце, якнайдалі від нас. І от іще що: я ніколи не бачив, щоб він пісяв, хоча миші зазвичай сцять не зупиняючись хвилини дві, особливо поки їдять. Кажу вам, це створіння було однією з Божих загадок.

Приблизно за тиждень по тому, як Містер Джинґлз облаштувався в сигарній коробці, Делакруа покликав мене й Брутала до себе в камеру, хотів щось показати. Він так часто нас кликав, що це вже дратувало. Варто було Містерові Джинґлзу перевернутися на спинку й задерти догори лапки, як перед нами поставало найзворушливіше видовище у світі (принаймні так вважав той кейдженський коротун). Але цього разу він хотів нам показати щось по-справжньому кумедне.

Після ухвали вироку практично весь світ забув про існування Делакруа. Але одна родичка в нього все-таки була (здається, тітка, стара діва), з нею він листувався раз на тиждень. А ще вона надіслала йому здоровецький мішок м’ятних цукерок, того сорту, який цими днями продають під маркою «Канадські м’ятні». Вони були схожі на великі рожеві пігулки. Звичайно, Делакруа не дозволили забрати весь пакунок — той важив п’ять фунтів, і француз топтав би їх до кольок у животі, ще б у лазарет загримів. Як і решта вбивць, що побували в нас на Милі, він абсолютно не розумів, що таке стриманість і поміркованість. Ми видавали йому цукерки по півдюжини за раз, та й то лише тоді, коли він не забував попросити.

Коли ми підійшли до ґрат, Містер Джинґлз сидів біля Делакруа на ліжку, тримав у передніх лапках рожеву цукерку і вдоволено її хряцав. Делакруа аж світився від радості — наче піаніст-класик, на очах у якого п’ятирічний синочок, затинаючись, виводить перші невпевнені екзерсиси. Але зрозумійте мене правильно: це було потішно, веселуха. Цукерка була вдвічі більша за Містера Джинґлза, і від неї вже розпирало його поросле білою шерсткою пузце.

— Едді, забери, воно йому зайве, — наполовину розвеселившись, а на другу половину перелякавшись, порадив Брутал. — Господи всемогутній Ісусе, він буде жерти, доки не лусне. Мені аж сюди м’ятою пахне. Скільки ти їх йому дав?

— Це друга його, — Делакруа дещо знервовано глянув на черевце Містера Джинґлза. — Ви правда думати, він… цеє… могти луснути свій живіт?

— Цілком, — кивнув Брутал.

Цієї авторитетної думки Делакруа вистачило з головою. Він простягнув руку до напівстрощеної цукерки. Я думав, що миша його кусне, але ні — Містер Джинґлз добровільно, слухняно віддав льодяника (тобто те, що від нього лишилося). Я зиркнув на Брутала, і той злегка хитнув головою, мовляв, ні, він теж цього не розуміє. По тому Містер Джинґлз беркицьнувся у свою коробку й ліг на бік, так зморено й виснажено, що ми всі втрьох розреготалися. Далі це видовище вже стало звичним для нас: миша сиділа біля Делакруа, тримала в лапах цукерку і гризла її акуратно, як старенька леді на післяполуденному чаюванні, а навколо них хмарою висів той запах, яким на мене згодом війнуло з дірки в крокві, — гіркуватий і заразом солодкий аромат м’ятних цукерок.

Я маю розповісти вам ще одне про Містера Джинґлза, перш ніж переходити до прибуття Вільяма Вортона, з яким на блок Е налетів циклон. Десь за тиждень після пригоди з м’ятною цукеркою — інакше кажучи, приблизно о тій порі, коли ми вже вирішили, що Делакруа не загодує свого улюбленця до смерті, — француз покликав мене до ґрат своєї камери. А я тоді якраз був сам: Брутал пішов по щось до господарчої частини, а згідно з правилами, я не мав наближатися до ув’язненого за таких обставин. Але оскільки я міг покласти Делакруа на лопатки однією лівою, то вирішив порушити правило й подивитися, що він там хоче.

— Начальнику Еджкомб, дивитися, — сказав він. — Ви побачити, що вміє Містер Джинґлз!

І він витяг з-за сигарної коробки маленьку дерев’яну котушку.

— Звідки вона в тебе? — спитав я. Хоча підозрював, що знаю відповідь. Насправді існувала лише одна людина, в якої він міг таке дістати.

— Від Старого Ту-Ту, — відповів Дел. — Дивитися.

Я вже дивився і бачив Містера Джинґлза в коробці. Той стояв на задніх лапах і тримався крихітними передніми за край. Чорні оченята невідривно стежили за котушкою, яку Делакруа тримав між великим і вказівним пальцями правої руки. Зненацька по моєму хребту перебіг дивний холодок. Ніколи ще я не бачив, щоб звичайна миша вдивлялася в щось із такою уважністю… із таким розумом в очах. Я насправді не думаю, що Містер Джинґлз був якоюсь надприродною проявою, а якщо я вселив у вас таку віру, то пробачте. Але я ніколи не сумнівався, що у своєму роді він геній.

Делакруа нахилився й кинув голу котушку, без нитки, на підлогу камери. Вона покотилася легко, як два колеса, з’єднані віссю. Миша блискавкою метнулася зі своєї коробки на підлогу й помчала слідом, наче собака, що наздоганяє палицю. Від несподіванки я аж ойкнув, а Делакруа розплився в усмішці.

Котушка вдарилася об стіну й відскочила. Містер Джинґлз обійшов її довкола й почав штовхати назад, до ліжка, перебігаючи від одного краю до іншого, коли котушка трохи відхилялася від курсу. Так він її котив, доки вона не вдарилася об ногу Делакруа. Потім підвів погляд і подивився уважно, наче хотів перепитати, чи не має Делакруа для нього інших нагальних завдань (може, розв’язати кілька арифметичних задачок чи синтаксично розібрати якесь латинське речення). Очевидно, побачене задовольнило його цікавість, бо Містер Джинґлз повернувся в сигарну коробку і знову там затишно вмостився.

— Це ти його навчив, — сказав я.

— Так, сер, начальнику Еджкомб, — відповів Делакруа, і усмішка в нього була тільки