Читати книгу - "Сестри крові"

ніжки. Багато пань вважают, жи їхні чоловіки й коханці знаходят у сьому особливо вишукане задоволеннє, що подвоює їх запал; так казав мені їден зацний принц, що мав коханкою зацну принцесу. Жадне їхнє побаченнє не минало без того, жиби він ся не милував її розкішницею і не цілував її безліч разів. Уперше ж він зробив се за підказкою їдної знатної пані, фаворитки короля, котора, стежачи за тим, як принц упадає біля своєї кралі, запитала його, чи бачив він кгди-небудь ту частину її тіла, що дарує йому найвищу насолоду. Принц відповідав, жи нє. „Ей, то ви нічого не тямите, — вповіла вона, — і не знаєте, що милуєте; ваші любощі недосконалі: мусите конечно побачити се!“ А жи їх було в покою іно троє, то принц вирішив послухати її раду, але краля засоромилася і стиснула ноги. Тоді тота фаворитка короля, зайшовши ззаду, перекинула її на ліжко й тримала її доти, поки принц не розгледів усе, як ся належит, і не націлувався всмак, таким йому видався сей об’єкт хупавим і бажаним; і відтоді без тії втіхи вже ся не обходив». Прекрасно! Даси мені почитати. Але годі... ходімо до капітана.

Не піти не пасувало, хоч і не було жодного бажання. До того ж кастильською я настільки добре не володіла, щоб підтримувати бесіду. Читати і розуміти, що говорять, одна річ, але самій будувати речення — інша. Хоча, може, це й на руку. Чого-чого, а жвавого спілкування зовсім не хотілося.

Ми вийшли на поклад, холодний вітер, бризки дощу й моря освіжили обличчя. Корабель проорював хвилі одну за одною, то опускаючись, то піднімаючись так різко, що я мусила вхопитися руками за ванти, а Франц мене підхопив за пояс. Раз по раз хвилі з такою силою вдаряли в корабель, що від носу до шкафуту й корми котилася біла від піни вода. Щогли від напору вітру злегка вигнулися, ванти напнулися, наче струни на лютні, й ледь чутно бриніли, мовби розмовляючи між собою.

— Caballeros por favor aqui[32], — почула я за спиною.

Морець показав нам рукою на сходи, що вели під поклад.

Ми спустилися. За гамором визначили, куди далі йти, й незабаром опинилися в просторій капітанській каюті, посеред якої за столом сиділо зо два десятка гостей: більшість військові, двоє цивільних, три молоді кралі й старша пані. До цивільних належали красень-упир та чернець років шістдесяти з цапиною борідкою. Упир і тут поводив себе манірно, начеб сидів не за столом, а на сцені. При появі нових гостей вся увага була звернена лише на нас. Капітан вказав рукою на вільні крісла якраз біля краль:

— Наші гості — Лоренцо ді П’єтро та кавалер Франц фон Фуссенбруннер, — промовив він, — подорожують теж до Лємберґа. І нам було б дуже цікаво почути щось про це місто. Але спочатку варто випити й перекусити, що нам Нептун послав.

На столі й справді переважали дари Нептуна — різні риби, кальмари, маленькі восьминоги та мідії. Капітанів слуга розлив у келихи вино, всі випили та почали вечеряти, перекидаючись короткими фразами. Я помітила, що панна поруч кидає на мене зацікавлені погляди, а інша, що сиділа навпроти, скалила око й відвертала погляд, щойно я підводила голову. Ще тільки цього мені бракувало: увага краль — це найменше, що я потребую, як і взагалі будь-якої уваги присутніх тут гостей. Добре хоч старша пані всю увагу свою зосередила на ченцеві.

Я подумала, що, мабуть, дарма перевдяглася за парубка, думаючи, що на військовому кораблі не буде жінок, а вони були. Та вже було пізно. Зрештою, я себе в своєму старому образі почувала зручніше.

Упир не їв, лише попивав вино, тримаючи келих чотирма пальцями, відчепіривши мізинець. Робив маленькі делікатні ковтки, мовби остерігаючись, щоб жодна крапля не стекла на підборіддя і не заплямила його білий комірець, гаптований золотими нитками. Пальці мав витончені, геть не чоловічі, з дбайливо підстриженими подовгастими нігтями. Він самовдоволено усміхався, ловлячи на собі зацікавлені погляди й демонструючи сліпучо білі зуби. Чернець, вочевидь, був поважною рибою, бо сидів поруч капітана, і той йому ввічливо прислуговував, наливаючи вино та підкидаючи страву, хоча за спинами гостей снувало двоє слуг, але, мабуть, їм було наказано ченця не рухати.

Коли перший напад голоду було втамовано й постала дилема, якою мовою я б мала розповісти про місто, куди вони пливуть, більшість зійшлася на латині. Хоча кралі, наче змовившись, воліли чути французьку. Я згадала слова капітана Корнеліса про Львів, коли ми минулого року приплили до порту, і повторила їх слово в слово, мені здалося, що вони якнайкраще демонструють чужинцям моє рідне місто. «Львів — місто-хамелеон, — завершила я свою оповідь. — Мінливе і непостійне, як вродлива жінка, яка знає собі ціну. Тут багаті вдають, що вони менш багаті, а бідні — що вони менш бідні. Львів манить до себе і водночас віддаляється, закохує і зраджує, продає себе, не продавши. Ось ти думаєш, що він уже твій, а він — як пісок поміж пальців». Коли дійшла черга до Франца, він додав ще кілька слушних спостережень:

— Земля в околицях міста не така плодюча, як на Поділлі чи на Київщині, але зате ліси обдаровують щедро своїм багатством, адже там ростуть старі дуби й буки, в їхніх дуплах розвелися рої бджіл із сотами, що вирізняються чудовим смаком і кольором. Зубрів, диких коней, оленів, кабанів так багато, що, вполювавши, мисливці вирізають лише найкращі шматки м’яса, а решту згодовують собакам. Ніхто не рахує тисяч і тисяч диких кіз, які ледь не щодня мандрують з лісу до лісу, на них полюють заради шкур, як і на бобрів, що вовтузяться у кожному потічку. Бобровим жиром поять поранених, щоб вістря стріл і кулі самі вилазили з тіла. Пташва на берегах потоків і річок клекотить усіма голосами й мерехтить усіма барвами, навесні хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів та лебедів, аби посадити на них квочок і наповнювати пташенятами пташники. Взимку рибу з ополонок вичерпують саками, бо вона у водоймах аж кишить, нема потреби нидіти з вудками. Навесні досить лише вдарити списом у будь-яке місце, заросле комишем, щоб наштрикнути щуку, коропа чи лина. Рибою заладовують цілі вози, аби потім солити, сушити, вудити чи продавати живою. Ось як писав наш видатний поет Себастіян Кленович:

Індія, турки й сабеї свої посилають багатства,

Навіть