Читати книгу - "Сестри крові"

— Ой, тільки не треба на мене тиснути цитатами. Я теж можу. Бо що каже тридцять сьома сура Корану «Ас-Саффат»? А вона каже, що оті моря дуже відрізняються від морів земних. Мед, вино, молоко й вода, із яких вони складаються, були створені геть з іншими властивостями, які притаманні саме Раю. Кожен із цих трунків буде чистим і даруватиме тим, хто їх п’є, насолоду й задоволення. Однак райське вино не буде схожим на вино з цього світу. В Корані так і пишеться: «їх будуть частувати келихом білого джерельного вина, яке принесе задоволення. Але від нього не захмелієш, воно не затуманить голову й не подарує п’янливої хвилі забуття».

Франц тріумфував, а в мене забракло аргументів і взагалі духу з ним сперечатися. Ніхто з нас нічого нікому не доведе. Моя балачка про Рай була тільки спробою витягти з нього щось більше, не часто трапляється змога поговорити з кимось, хто по той бік добра.

Знову зависла мовчанка. Я збиралася з думками, але думки розпорошувалися, і я видушила з себе лише одне:

— Я вірю в Бога.

— В цього старого маразматика? — враз пожвавився Франц, який досі говорив доволі занудним тоном. — Який наколотив так, що ми мусимо віками розгрібати? І то ми, а не він! Якби не ми, людство задихнулося б у власному болоті. Це ми дали йому театр, комедію, музику, танці, феєрверки, розмаїті розваги, ми дали літературу й живопис, геть усе мистецтво — наше надбання! І попереду в нас ще багато відкриттів: ми піднімемо людину в повітря, пошлемо її в засвіти чи то пак по-грецькому в Космос, ми створимо дивовижні механізми, не знаю ще поки, як вони будуть називатися, але завдяки ним люди неймовірно спростять своє життя... — Він помовчав, налив вина, надпив і додав: — А Пекло, щоб ти знала, — страхи на ляхи. І те, що я тобі пропоную, не викликано бажанням записати на своє конто ще одну душечку, зовсім ні. Диявол отримав владу на землі, але не в душах людських. Себто нічого не вдасться без взаємної згоди. Так що можеш мене не боятися. Зрештою, у мене зовсім інші функції і покликання, аніж спокушання грішників. Моя пропозиція викликана лише симпатією до тебе, коли я бачу, що рішенець уже не за горами.

Я поглянула на нього з роздратуванням. Навіщо він нагадує мені те, про що я не хочу думати? Хоча інколи думаю.

— І яке твоє покликання?

— Виправляти помилки вашого Всевишнього. Змінювати Долю, змінювати історичні події, повертати їх у потрібному напрямку. Ми також контролюватимемо, щоб не відбулося перенаселення, тому чума, холера й будь-який інший мор час від часу будуть виполювати бур’ян. Оце наша робота. А Бог що? Насотворював по своїй і ще по невідь-якій подобі людисьок і пустив на самопас, як овець. Ні, так не можна. Мусить бути контроль і порядок. Я лише гвинтик у злагодженому механізмі Пекла. Мене закріпили за Львовом. І все, чого я повинен добитися, — запобігти його руїні.

— І чим Львів заслужив таку честь?

— Нас там шанують. Ти ж бувала в каплиці Боїмів?

— Авжеж.

— Чи бачила на її бані Христа, який сидить, спершись щокою на руку?

— Звісно, бачила.

— На яку він руку сперся?

— М-м... здається, на ліву.

— Так і є — на ліву. А на всіх інших зображеннях Христа, що сидить, він спирається на праву руку. І тільки тут на ліву.

— І в чому тут дивина? На яку хотів, на таку сперся.

— Ні, не так. Світ чітко поділений на праве й ліве, на правду й кривду, на верх і низ, на світле й темне, на день і ніч, на Сонце й Місяць. Все, що ліве, — наше. Права рука від Господа, ліва — від Сатани. Отже, увага: Христос сперся на Сатану. І цілком слушно. Адже й світ колись Господь творив за допомогою Сатани. Про це безліч апокрифів та коляд. А будували каплицю кримінальники, все наша братія. А вівтар, на якому зображена Таємна вечеря, бачила? І хто сидить під лавою?

— Чорт.

— Ну, от. А це ж я.

Франц галантно вклонився.

— Ти сидів під лавою Юди?

— Так, — невідомо чого втішився він. — І все любенько бачив та чув.

— Чому ж ти не застеріг?

— Ісуса? Та що ти таке кажеш? Це ж була його місія — умерти за вас. Ні, аж на таке я б ніколи не пішов. Усе мусило відбуватися за планом. А ти що хотіла б? Щоб він дожив до старості, як ті апостоли, що його зрадили? Кому б ви тоді молилися? — Його погляд упав на «Кульгавого біса». — О, і ти це читаєш? Це про мого друзяку. Неабиякий шелихвіст. Він мені, до речі, автограф на книжці поставив.

— А то чого? Хіба ж він автор?

— Та він значніший за автора, бо якби не він, то й книжки не було б.

— Хочеш сказати, що всі їхні пригоди відбулися насправді?

— Аякже. А потім мій друг Кульгавий біс усе розповів автору, а той записав. Правда, трішки прибрехав, як то в усіх писак заведено. Бо ж вони як не брехнуть, то й не дихнуть. А це що за манускрипт? — Франц підхопив Брантома й розгорнув навгад, а відтак почав реготати: — І ти це читаєш?

— А що тут такого? Дуже дотепно. Мені це королева Христина подарувала.

— Авжеж дотепно: «Чимало є чоловіків і коханців серед нас, християн, які, не бажаючи ся уподібнювати до турків, которі не знаходят приємности у спогляданні розкішниці, бо вона, на їхню думку, не має жадної ґрациї, навпаки, з найбільшим задоволеннєм нею ся милуют, і не лише ся милуют, а йно й цілуют, і пестят часто на проханнє самих пань. Ото як відповіла їдна білоголова гішпанка на слова свого кавалера: „Цілую ваші ручки й ніжки, сеньора“, а вона: „Сеньоре, зупинка посередині значно смачніша“, бажаючи тим самим підказати коханцеві, що поцілунок у те саме місце не менш солодкий, ніж цілуваннє ручки або