Читати книгу - "Сестри крові"

Також Британія возить товари морем на суднах до нас,

І вірменин везе пахощі різні й всякий на продаж товар:

Тут і шовки, і тканини з бавовни, нитки золотисті

Й срібні, і теж килими (турки їх люблять також),

Ірис південний, кора цинамону, імбиру коріння,

Стебла, які наш народ «троща пахуча» назвав,

Перець, румба’рбар, яким у народі лікують печінку,

Купиш мускатний горіх, купиш дівочий шафран.

Наші плоди і по ріках бурхливих пливуть аж до моря,

І по морях їх везем в різні країни чужі,

Навіть далека Германія наш урожай споживає,

Всюди його океан возить по хвилях своїх.

М’ясо із наших волів в землях далеких їдять.

Він вмовк, і пролунали оплески. Не чекала я від Франца такого патетичного опису.

— Скільки ж мешканців має Львів? — запитав капітан.

— Галицьке передмістя має біля тисячі будинків, Краківське менше — біля шестисот. У самому місті 254 приватні кам’яниці, з них католицьких 164, вірменських 70, жидівських 40 і русинських 20. Населення у Львові дванадцять тисяч, у передмістях вісімнадцять, а то й двадцять. Живуть там також шотландці, німці, голландці, чехи, мадяри... Місто всотує в себе й перетворює на патріота міста кожного, хто б звідки не прибув.

— Чи є у вас лазні? — втрутилася одна з краль.

— Аякже, їх у нас шість у місті й кілька на передмісті. Окрім того, що в багатьох кам’яницях є свої лазнички. Ще двісті років тому було проведено водогін, який і досі функціонує бездоганно, а магістрат оплачує двох рурмайстрів, які за ним наглядають. За окрему оплату можна отримати дозвіл на впускання води з головного водогону до свого дому або садиби.

Панна, що сиділа поруч, поцікавилася в мене німецькою, що я робила, тобто робив у Ґданську. Я наплела якихось небилиць, але вона так просто не відступила й допитувалася далі, намагаючись довідатися, чим я займалася раніше. Я сказала, що медициною, і попалася: вона відразу загорілася показати мені свого прищика, який їй болить при натисканні. Прищик містився десь під грудьми, й для того щоб його дослідити, треба було б усамітнитися. Ця частина розмови відбувалася вже пошепки, але все одно привернула увагу.

— О, кавалер Лоренцо вже встиг зацікавити собою нашу чудову Анрієту!

Анрієта відразу відсахнулася і почервоніла так, ніби їй і справді було ніяково, а сама, як я бачила, підсміховувалася. Упирчик часу не гаяв і дуже мило собі бесідував з рудавкою, що мала нарум’янені щічки й чорну мушку над губою. Франц тим часом розпитав капітана, що за крам вони везуть до Львова, і той розповів про сотню бочівок мадери та кілька діжок оливок. Франц відразу сторгувався за дві бочівки вина для Калькбреннера.

Корабель уже не так гойдало, як раніше, мабуть, випогодилося. Я подумала, що якраз пора покинути цю добірну шатію, але вставати першій якось не пасувало, і я терпляче сиділа та слухала чужі теревені. Один із офіцерів час від часу поглядав на мене зизом, потім пошептався зі своїм сусідом, а відтак і той почав собі приглядатися. Мені стало неспокійно. Хтозна, чи й справді ми не перетиналися під Дюнкерком або на якому ґалеоні. Під час мого корсарювання мене могли добре роздивитися. Та й у Дюнкерку було діло. Якось ми там захопили кількох кірасирів у полон, писки їхні були в сажі після того, як козаки висадили порохом браму, то я їх путньо і не розгледіла, тільки чула, що були серед них офіцери, за яких наші правили добрий викуп. Під час бою чи атаки не до роздивлянь, там обличчя лише миготять, та й не звертаєш на них уваги, коли тебе цікавить лише одне: ворог перед тобою чи свій. Але коли вони кидають зброю і, здаючись, дивляться на своїх переможців з ненавистю, то при наступній зустрічі не помиляться.

Несподівано один із тих офіцерів звернувся до мене добірною французькою та поцікавився, чи не бачилися ми десь раніше. Я стенула плечима й відповіла, що маю погану пам’ять на обличчя.

— Наприклад, на ґалеоні «Санта-Марґарита», — додав він, не зводячи з мене уважних очей, як і його колега, а після паузи, бачачи мій здивований вираз, уточнив: — Під час абордажу.

Франц миттю кинувся мені на допомогу:

— Ми з Лоренцо були донедавна в Падуї на університеті. Оце якраз повертаємося. І не розлучалися уже кілька років. До того ж, гадаю, якби ви опинилися віч-на-віч з Лоренцо в бою, то вже б не сиділи за цим столом.

Офіцер спалахнув від обурення:

— Що це за натяки? Гадаєте, я не дав би ради цьому шмаркачеві?

— Вибирайте слова, пане Алонсо, — дорікнув йому капітан. — Я не потерплю на своєму кораблі образ на адресу моїх гостей. Пропоную вибачитися.

— Ніколи! — уже скипав гнівом іспанець.

Франц задоволено усміхався. Він навмисне роздратував його, розраховуючи на те, що іспанець збіситься, а капітан відповідно зреагує. Так і сталося, капітан підвівся і сказав, що вечеря завершена, за ним почали підніматися всі решта. Іспанці намагалися в чомусь переконати Алонсо, але він тряс головою і вигукував прокльони. Врешті уже на покладі він спокійним тоном запропонував мені пофехтувати завтра ополудні. Його мучили слова Франца. Я не відмовилася, і ми більш-менш ввічливо розпрощалися.

До мене підійшов упир і простягнув свою пещену руку:

— Дозвольте, Лоренцо, з вами познайомитися. Я — Ульріх фон Ліхтенштейн.

— О, яка радість зустріти славетного австрійського поета, який помер ще в тринадцятому сторіччі.

Він засміявся.

— Та це ж я і є. Інколи варто інсценізувати власну смерть. Радо завтра посекундую на вашому поєдинку.

— Дякую. В мене вже є секундант.

— А, так-так. Мій любий друг Франц. Але ваш суперник матиме п’ять секундантів чи то пак приятелів. Тому другий секундант вам не зашкодить.

Корабель ліниво погойдувався на хвильках, а на покладі задумливо походжав Алонсо й жваво жестикулював у колі своїх краян. Франц і Ульріх мене вже чекали. Вони повідомили, що узгодили з іспанцями: поєдинок повинен бути лише до першої крові.

— Чудово, — сказала я і зайняла стійку, оголивши шпагу.

Алонсо зробив своєю шпагою кілька показових піруетів, можливо, щоб відволікти мою увагу, але я не зводила очей з його обличчя, а не зі шпаги. Секунданти дали знак, і Алонсо спробував мене атакувати серією нервових наскоків, на які