Читати книгу - "Сила волі"

має дві зброї: пряник та батіг. Перший спосіб — це, звичайно ж, обіцяна винагорода. Нейрони продукують дофамін, створюючи це відчуття в ділянках мозку, що очікують на насолоду та планують дії. Коли ці ділянки сповнюються дофаміну, виникає бажання — всім хочеться скуштувати солоденького пряника. Але система винагороди має й інший інструмент, що діє, наче славнозвісний батіг. Вивільняючи дофамін, ваш центр насолоди водночас надсилає сигнали до центру стресу. У цій ділянці мозку дофамін активує викид гормону стресу. Унаслідок цього процес пошуку об’єкта бажання починає вас дратувати чи тривожити. Відчуття потреби стає питанням життя, смерті та виживання[128].

Дослідники виділяли це змішане внутрішнє відчуття бажання та стресу в жінок, яким нестерпно хочеться шоколаду. Коли вони бачать шоколадку, виникає реакція страху — фізіологічний рефлекс, пов’язаний з тривогою та збудженням і схожий на відчуття від зустрічі з хижаком у лісі. Описуючи свої відчуття, жінки розповідали не лише про насолоду, а й про страх і втрату контролю. Перебуваючи в подібному стані, ми асоціюємо насолоду з тим, що викликало реакцію, а стрес — із причиною того, чому ми цієї насолоди ще не отримали. Ми не здатні усвідомити, що як насолоду, так і стрес викликає саме об’єкт бажання.

Під мікроскопом: стрес від бажання

Більшість людей приділяє основну увагу примарному відчуттю насолоди, аніж реальному стресу, що супроводжує сплеск дофаміну. Цього тижня спробуйте помітити, коли якесь бажання викличе у вас стрес та тривогу. Чи відчуваєте ви, що реагуєте на обіцяну винагороду? Чи ви намагаєтесь позбутися відчуття тривоги?

Збентежений шопоголік тримає слово

Щоразу, коли Івонн прагнула позитивних емоцій, то вирушала до торговельного центру. Вона була впевнена, що шопінг робить її щасливою, бо коли їй ставало нудно чи сумно, саме цього їй хотілося найбільше. Івонн ніколи не звертала уваги на все розмаїття відчуттів, що супроводжували її походи крамницями. Саме це і стало її основним завданням на моїх заняттях. Жінка усвідомила, що найщасливіше почувається саме дорогою до шопінг-центру, коли її сповнюють надія та збудження. Їй подобалося розглядати вітрини магазинів, але варто було опинитися всередині, відчуття змінювалися. Івонн починала напружуватися, особливо якщо в приміщенні було людно. Їй хотілося швидко пробігти магазином і тікати геть: здавалося, на неї тисне час. Чекаючи в черзі до кас, Івонн відчувала нетерплячість і тривогу. Якщо в покупця перед нею було багато товарів або він оформлював повернення, жінка починала злитися. Коли нарешті підходила її черга, це більше було схоже на полегшення, а не на радість, яку вона відчувала до цього. Івонн усвідомила, що надія й радісне збудження, які вона переживала дорогою до шопінг-центру, — це і був пряник, а тривога та злість — батіг, що змушував її стояти в черзі. Жінка ніколи не почувалася такою щасливою, як нарешті вдома після шопінгу.

Зробивши для себе таке відкриття, більшість людей перестає прагнути сумнівної винагороди. Любитель картопляних чипсів із підозрою поглядатиме на пачку, а безсонько нарешті вимкне телевізор опівночі. Однак Івонн обрала іншу стратегію: лише дивитися на вітрини, не заходячи до крамниць. Саме відчуття перебування в торговельному центрі робило її найщасливішою, натомість покупки викликали стрес. Несподівано, але коли Івонн поїхала на шопінг, твердо пообіцявши собі нічого не купувати, і залишила свої кредитки вдома, щоб раптом не зірватися, то повернулася додому щасливішою, ніж коли витрачала силу-силенну грошей.

Коли ви справді почнете розуміти, що саме відчуваєте від так званої винагороди, вам стане легше ухвалювати розважливі рішення про те, як себе винагородити та чи винагороджувати взагалі.

Обіцяна винагорода — ще не щастя

Спостерігаючи, як щури відмовляються від корму та сновигають уздовж сітки під напругою, Олдз та Мілнер припустилися тієї самої помилки, як і кожен, хто аналізує власні вчинки під дією дофаміну. Ми вважаємо, що концентрація уваги, активний пошук об’єкта бажання та готовність працювати і навіть страждати заради нього, підтверджують, що об’єкт нашого бажання обов’язково зробить нас щасливими. Ми купуємо тисячний шоколадний батончик, нове кухонне приладдя, наливаємо собі ще один келих. Ми виснажуємо себе пошуками нового партнера, кращої роботи чи вищого прибутку. І помиляємося, коли думаємо, що відчуття бажання — це гарантія щастя. Не дивно, що нещасні щури, що били себе струмом до знемоги, здавалися Олдзу та Мілнеру щасливими. Виявляється, людина майже не здатна відрізнити обіцяної винагороди від насолоди чи задоволення, яких вона прагне.

Обіцянка винагороди так захоплює нас, що ми невпинно робимо неприємні речі та споживаємо те, що викликає, радше, розчарування, ніж задоволення. Оскільки гонитва за винагородою — це основна мета дофаміну, він ніколи не дасть вам сигналу «стоп» — навіть коли ваші відчуття, м’яко кажучи, не дотягують до обіцяного щастя. Браян Вонсінк, директор Лабораторії із вивчення їжі і харчових брендів Корнелльського університету, продемонстрував це, пожартувавши з відвідувачів кінотеатру у Філадельфії. Вигляд та запах попкорну — це найнадійніший спосіб змусити дофамінові нейрони затанцювати. Глядачі стоять у черзі, наче собаки Павлова, пороззявлявши роти і стікаючи слинкою в очікуванні перших хрумтиків. Вонсінк провів експеримент: замість свіжого попкорну глядачі отримували попкорн двотижневої давності. Він хотів дізнатися, чи їстимуть його глядачі, беззастережно вірячи в те, що попкорн у кінотеатрі завжди смачний — або ж вони помітять справжній смак та відмовляться його їсти[129].

Після сеансу глядачі підтвердили, що двотижневий попкорн насправді був гидкий: відсирілий і залежалий — майже відразливий. Та чи спробували глядачі повернути свої гроші? Ні, вони його з’їли. Вони вмололи 60 % від порції, що з’їли глядачі, яким дістався свіжий попкорн! Люди довіряють своїм дофаміновим нейронам, а не смаковим рецепторам.

Можна без упину чухати потилицю й дивуватися, як таке сталося, але є речі, яким здатні протистояти лише одиниці. Згадайте про свою найбільшу проблему, якій хочете сказати «Я не буду». Ймовірно, ідеться про слабкість, що, як вам здається, робить вас щасливими — або зробить щасливими, якщо ви отримаєте цього вдосталь. Однак ретельний аналіз таких відчуттів та їх наслідків часто свідчить про протилежне. У кращому випадку, отримання винагороди звільняє від відчуття тривоги, спричиненого її очікуванням, і змушує вас хотіти більшого. Але зрештою все, що залишається, — це відчуття розчарування, незадоволеності, розпачу, сорому, втоми й огиди. Іншими словами, щасливішими ви не стаєте. Дедалі більше фактів свідчать про те, що коли люди зосереджують увагу на примарній винагороді, магічне закляття розвіюється. Напружте мозок та порівняйте те, чого він очікує від винагороди (щастя, насолоди, задоволення, позбавлення відчуття суму чи зняття стресу), із тим, що отримує насправді — і ваш мозок зрештою скоригує свої очікування. Наприклад, коли любителі попоїсти починають звертати увагу на смак їжі, що зазвичай викликає в них шалений апетит, то помічають, що на вигляд та запах страва краща, ніж на смак. ­Навіть коли рот і шлунок уже повні, мозок просить іще. Що більше людина їсть, то сильнішим стає розпач. Іноді вона навіть не відчуває смаку, бо їсть дуже швидко, що ще більше погіршує її фізичний та емоційний стан. На перший погляд це може