Читати книгу - "Сила волі"

здатися дивним, адже для таких людей їжа — джерело щастя. ­Однак дослідження показують, що, якщо ми їстимемо осмислено, то можемо покращити самоконтроль і не допустити переїдання. Згодом такі люди не лише втрачають вагу, а й менше страждають від стресу, страхів та депресії. Звільняючись від хибної обіцянки винагороди, ми часто починаємо розуміти, що те, від чого ми прагнули отримати щастя, і є головним джерелом розпачу[130].

Експеримент із силою волі: чи варта винагорода зусиль

Згадайте, на яку винагороду ви найчастіше чекаєте, коли мозок переконує, що це зробить вас щасливими. Серед моїх слухачів найпоширенішими були такі: снеки, шопінг, телебачення та гаяння часу в мережі — від електронної пошти до покеру. Потіште себе, але не поспішайте. Зверніть увагу на відчуття, що виникають, коли вам обіцяно винагороду: очікування, надію, збудження, тривогу чи слиновиділення — все, що відбувається з тілом чи мозком. ­Дозвольте собі піддатися бажанню. Відчуття виправдовує очікування? Чи зникає коли-небудь відчуття очікування винагороди — чи воно лише змушує вас більше їсти, витрачати більше грошей або часу? Коли ви будете задоволені результатом та чи будете взагалі? Чи ви просто досягнете точки, коли вже не зможете продовжувати, бо переїли, виснажилися, розгубилися, не маєте часу або ж не отримали «винагороди»?

Люди, що спробували виконати цю вправу, зазвичай отримували один із двох результатів. Дехто розумів, що коли він насправді звертає увагу на момент переживання насолоди, то, щоб відчути вдоволення, потребує набагато меншого. Іншим стало ясно, що такі відчуття зовсім їх не задовольняють, а лише утворюють прірву між очікуванням винагороди та реальними відчуттями. Обидва результати допоможуть вам краще контролювати себе.

Важлива роль бажання

Перш ніж просити лікаря виписати препарати, які пригнічують продукування дофаміну, розгляньмо й позитивний бік обіцянки винагороди. І хоча нам уже відомо, що бажання — це не обов’язково щастя, все-таки не варто намагатися повністю позбутися бажань. Життя без бажань, може, й не потребує значного самоконтролю, але це зовсім не те життя, яке хотілося б прожити.

Залежна людина втрачає здатність хотіти

Адам ніколи себе не стримував. Коли йому було тридцять три, його стандартний день передбачав із десяток склянок спиртного, кілька доз кокаїну й іноді екстазі як бонус. Це почалося дуже давно, ще в школі: алкоголь він уперше спробував у дев’ять років, а кокаїн — у тринадцять. До повноліття Адам уже добряче підсів на марихуану, кокаїн, опіум та екстазі.

Усе вмить змінилося, коли з однієї вечірки його забрала швидка: щоб не потрапити за ґрати через наркотики, він швидко про­ковтнув усе, що було в кишенях (не дуже розумний вчинок, але, правду кажучи, того вечора Адам узагалі мало що тямив). Небезпечна суміш кокаїну, екстазі, оксикодону та метадону призвела до майже летального зниження артеріального тиску та нестачі кисню в мозку.

Адама реанімували і зрештою виписали з відділення інтенсивної терапії. Тимчасовий дефіцит кисню мав глибокі наслідки: чоловік позбувся від алкогольної та наркотичної залежності. Він зовсім припинив вживати наркотики, що впродовж наступних шести місяців підтверджували результати тестів на наркотичні речовини. Ця дивовижна зміна не була духовним одкровенням чи раптовим усвідомленням своїх помилок перед лицем смерті. За словами Адама, в нього просто зникло бажання зловживати наркотиками та спиртним.

На перший погляд, може здатися, що такі зміни — це чудово, але потяг зник не лише до кокаїну й алкоголю. Адам просто втратив бажання і крапка. Йому здавалося, що нічого більше не може зробити його щасливим. Його фізична енергія та здатність концентруватися зникли. Він почав ізолювати себе від інших. Разом зі здатністю відчувати насолоду Адам втратив надію та впав у глибоку депресію.

Що ж спричинило втрату бажання? Психіатри з Колумбійського університету, які лікували Адама, знайшли відповідь на це питання, вивчивши знімки його мозку. Дефіцит кисню під час передозування пошкодив систему винагороди в мозку Адама[131].

Випадок Адама, описаний в «Американському психіатричному журналі», винятковий з огляду на такі кардинальні зміни — від залежності до абсолютної втрати сили «я хочу». Та існує безліч інших прикладів, коли люди втрачають бажання і здатність відчувати щастя. Психологи називають цей стан ангедонією (дослівно — «без насолоди»). Люди в стані ангедонії описують своє життя як низку звичок без очікування отримати від них насолоду. Вони можуть їсти, ходити на шопінг, спілкуватися та займатися сексом, але не очікують від цього жодного задоволення. Без здатності відчувати насолоду вони втрачають мотивацію. Важко змусити себе вибратися з ліжка, коли не уявляєш нічого, що змусило б тебе ­відчути задоволення. Таке цілковите зникнення бажань позбавляє надії, а більшість людей — і жаги до життя.

Коли наша система винагороди мовчить, людина відчуває не так удоволеність, як апатію. Саме тому пацієнти з хворобою Паркінсона, в мозку яких не продукується достатньо дофаміну, частіше перебувають у стані депресії, а не спокою. Власне, нейробіологи припускають, що не досить активна система винагороди — це і є біологічне підґрунтя депресії[132]. Дослідивши активність мозку людини в стані депресії, вчені побачили, що система винагороди в ньому не активується, навіть коли винагорода очевидна. Спостерігається невеличке підвищення активності, але його замало, щоб забезпечити повноту відчуттів «я хочу» та «я готовий над цим працювати». Унаслідок цього зникають бажання та мотивація, що й переживає більшість людей у стані депресії.

Парадокс винагороди

Як і більшість моїх слухачів, ви, мабуть, поцікавитесь, як можна всьому цьому зарадити. Обіцянка винагороди не гарантує щастя, але якщо винагороду не обіцяти, це точно зробить людину нещасною. Якщо ми повіримо в обіцянку винагороди, то піддамося спокусі. Натомість без цього в нас зникає мотивація.

Знайти вихід із цієї ситуації непросто. Очевидно, що примарна винагорода потрібна нам, щоб підтримувати інтерес до життя. Якщо нам пощастить, система винагороди не припинить виконувати своїх функцій і водночас, сподіваємося, не обернеться проти нас. Ми живемо у світі технологій, реклами та цілодобових можливостей — завжди чогось хочемо й рідко повністю задовольняємося. Якщо ми прагнемо контролювати себе, нам слід навчитися відокремлювати реальні винагороди, що сповнюють наше життя сенсом, від фальшивок, що лише відволікають та викликають залежність. Навчитися розрізняти їх — це найкраще, що ми можемо зробити в цьому випадку. Це не завжди легко, але усвідомлення цих розбіжностей справді може трохи зарадити. Згадавши про щурів Олдза й Мілнера, що без упину тиснули на важіль, ми можемо допомогти собі в моменти слабкості, розвіявши туман і не купившись на велику брехню нашого мозку.

Заключне слово

Бажання — це стратегія мозку, що спонукає до дії. Ми вже побачили, що бажання може не лише становити загрозу для самоконтролю, а й бути джерелом сили волі. Коли дофамін підштовхує нас до спокуси, слід навчитися відрізняти бажання від щастя. Але дофамін та відчуття очікування винагороди також можна використовувати, щоб мотивувати себе та інших. Зрештою, бажання — це не добре і не погано. Що справді важливо, то це куди воно нас заведе та чи вистачить нам мудрості йти правильним шляхом.