Читати книгу - "Тримай мене міцно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Часто. І з мольбертом, і просто помилуватися.
— Відновлюєшся біля води?
— Так, ти ж знаєш.
— Знаю…
Захар зупинився і довгим поглядом подивився на Марію.
— Ти дуже гарна.
— Дякую!
Він перевів погляд на ріку. Вона неквапно текла між зелених берегів, туди, у невідому далину. Напевно, там так само гарно, як і тут.
— Мені буде тебе не вистачати, — неголосно промовив він.
В зелених очах промайнула тінь. Але вона сильна. В її житті було багато чого. Вона і цього разу впорається. Повинна.
— Мені тебе теж.
— Пробач…
Марія пірнула у синє море і розчинилася у ньому назавжди.
— Ти не винний. У кожного своя доля.
— Це важко, але я мушу.
Вона відчувала його біль. Тримайся… Ти сильний, ти зможеш.
— Я розумію…
Захар перевів погляд на Даринку та Іванну.
— У тебе чудова родина.
— Так, дякую!
— Даринка дуже на тебе схожа.
Марія подивилася на Захара, потім на Даринку, та посміхнулася.
Даринка зірвала стеблину з синіми квіточками цикорію і помчала до Захара. З розбігу дівчинка врізалася у нього і обхопила руками, притислася до нього, потім підняла голівку. Великі, повні щастя, що вихлюпувалося, неначе вода із відерця, що дістали з річки, блакитні оченята втупились у сині.
— Дивися, дядьку Захаре, у них такий же колір, як у твоїх очей!
Даринка весело засміялася і простягла чоловікові стеблину з яскраво-синіми квітами. Захар ніжно подивився у блакитні очі і посміхнувся.
Даринка зірвалася з місця і полетіла назад до бабусі. Вона турботливо вклала стеблинку у кошик і нагнулася за новою рослиною.
Марія та Захар повільно йшли по лугу назустріч сонцю, що підіймалося все вище.
* * *
Сонце повільно підіймалося над обрієм, вітаючи гори, ліси та долини. Птахи давно вже прокинулись і весело щебетали про якісь свої пташині справи. На самому краю скелі стояв Захар. Він дивився, як над горою сходило сонце.
— Ти зробив правильний вибір. Це твоє призначення.
Божедар, як завжди, з’явився несподівано, але очікувано.
Захар не повертав голови. Він спостерігав, як край гори поступово ставав рожево-червоним. Нарешті він порушив мовчання.
— Я вагався.
Мольфар дивився, як на протилежному схилі гори вітер колихав верхівки смерек.
— Я знаю.
— Ти завжди все знаєш… А чи ти знаєш, як це було важко? Я кохаю її.
Божедар помовчав. Сонце вже майже піднялося над горою, і тепер яскраві промені вривалися в очі.
— Людям потрібен твій дар. Ти не можеш ним нехтувати. Кохання або дар — це важкий вибір. Але ти мусиш. Ти не належиш собі. Змирись. Ти народився характерником, і цього не зміниш.
Захар мовчки спостерігав, як по стежці повільно підіймався якийсь чоловік із кошиком. Його сині очі потемнішали.
— Інколи я хочу бути звичайною людиною.
Божедар не квапився із відповіддю.
— Тоді обери кохання, — спокійно промовив мольфар і перевів погляд на стежку і чоловіка.
— Я вже давно зробив свій вибір. І ти це знаєш.
Захар іще декілька секунд дивився на край гори, потім повернувся і пішов у протилежний від краю скелі бік. Божедар залишився на місці, продовжуючи дивитися прямо перед собою. Вітер, як і раніше, гойдав смереки, і пташки радісно співали серед гілок у густому зеленому лісі.
* * *
Прогуркотів літак, і все небо над ним раптом вкрилося маленькими темними фігурками, що неначе застигли у якомусь дивовижному геометричному малюнку. І ось вони поступово починали перетворюватися на більші, а потім ставали вже зовсім великими. Вони летіли над степом, і Данилові вже стало видно, як вони кружляють, перевертаються, виробляють різноманітні трюки у повітрі. Скоро вони розкриють парашути і стануть схожими на великі білі гриби, що після теплого літнього дощу неначе виринають з-під землі.
Де ж серед них Богдана? Він неначе відчував, як вона розчиняється у цьому блакитному теплому небі, чув, як вітається з хмарами та вітром, бачив її щасливі очі.
Один за одним парашутисти опускалися на траву. Ось вона, знімає шолом і радісно посміхається. Він підійшов до неї.
— Ну що, завтра стрибаємо разом? — дівчина помітила знайомі блискавки в його світло-карих очах.
— Звичайно. О котрій виліт?
— О десятій ранку.
— Добре, я буду обов’язково.
Данило допоміг їй скласти парашут і віднести його до автобусу.
Наступного ранку рівно о десятій літак піднявся у повітря. Данило і Богдана сиділи поряд, інколи поглядаючи один на одного і усміхаючись. Вони неначе вже поринули у майбутнє, яке відкриється їм через декілька хвилин.
Ось інструктор нарешті відчинив двері. Вони піднялися і підійшли до виходу. Богдана стрибнула першою. Вона розкинула руки і чекала. Ось і він. Вони взялися за руки і полетіли, розчинившись у відчутті свободи, яке охопило одразу, як тільки ноги відірвалися від підлоги літака.
Так, відчувати у небі як людина — це зовсім по-іншому. Данило згадав слова Богдани, які почув тоді, на скелі у Актовському каньйоні.
«— Я хочу, як людина. Відчувати, як людина.
— Тоді доведеться зачекати. Поки повернешся».
Вона повернулася. Разом із ним.
* * *
Нарешті оголосили прибуття. Ось і потрібна платформа. Де ж цей десятий вагон?
Богдана мчала по перону Львівського залізничного вокзалу. Теплий літній ранок огортав пасажирів вокзальною метушнею, зустрічаючі та проводжаючі вишукували один одного очима, розкривали обійми, і радість щасливого завершення довгого чи не дуже очікування наповнювала їх до краю та іноді вихлюпувалася у оточуючий простір.
Марія та Даринка спускалися сходами з десятого вагону поїзда «Київ-Львів». Вони оберталися на всі боки, видивляючись Богдану.
— Матусю, матусю, он вона, — закричала Даринка, тицяючи рукою у напрямку вокзалу.
Марія побачила Богдану, що летіла по перону, оминаючи людей та намагаючись прискорити свій біг. Нарешті вона виринула між повним чоловіком із величезною валізою і тендітною білявкою з маленьким рюкзаком.
— Ура! Нарешті ми тебе знайшли! — загорланила Даринка і міцно обійняла Богдану.
— Тихіше, люба, ти ж вихована дівчинка, — посміхнулася Марія.
— Так! — закричала Даринка, підняла голову і повними радості очима подивилася на Богдану.
Всі дзвінко засміялися.
— А може, навпаки? — Богдана щасливо обняла дівчинку.
— Що навпаки? — весело поцікавилася Даринка і міцніше притиснулася до дівчини.
— Може, це я вас знайшла?
— Може, — радісно погодилася дівчинка і нарешті відпустила Богдану.
Світло-карі очі дівчини щасливо вдивлялися у подруг.
— Ну що, готові до пригод?
Даринка радісно скакала, плескаючи в долоні.
— Готові!
— Після наших останніх пригод нам вже нічого не страшно. — сказала Марія і обняла Богдану.
Усі засміялися.
Вони рушили по перону до виходу. Даринка оглядалася на всі боки, прагнучи з найпершої секунди увібрати в себе всі без винятку запахи, кольори, звуки цього так давно бажаного казкового міста.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тримай мене міцно», після закриття браузера.