Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

йому не доводилося вимагати їх окремо: гірчицю, кетчуп, майонез, перець, сіль, масло, цукор, кленовий сироп. Великі письменники не повинні відволікатися на приправи: їхній розум має бути вільний, щоб спокійно творити. Може, книжка, що він пише, ті нотатки, що він їх робить, годинами сидячи за тим столом, це пролог до геніального шедевра, й незабаром про їхній генделик говоритиме вся країна. В мріях Тамара Квінн уже бачила, як книжка прославить її ресторан: тоді в неї з’являться грошенята й вона відкриє ще один заклад у Конкорді, а потім у Бостоні, Нью-Йорку й у всіх великих містах узбережжя, аж до самісінької Флориди.

Одній кельнерці, Мінді, потрібні були додаткові пояснення.

— Але ж, пані Квінн, як нам знати, що пан Квеберт нічого не хоче, крім чорної кави?

— Це знаю я. І край. У найкращих ресторанах важливим клієнтам немає потреби робити замовлення: персонал знає їхні звички. Чи ми — найліпший ресторан?

— Авжеж, пані Квінн, — хором відказали дівчата.

— Авжеж, матусю, — вигукнула Дженні, її донька.

— Щоб ти більше не називала мене тут матусею, — звеліла Тамара. — Це надто вже нагадує сільський шинок.

— А як мені тебе називати? — запитала Дженні.

— Ніяк не називати, слухаєш мої розпорядження і запобігливо киваєш, погоджуючись. І нічого не треба казати. Второпала?

Дженні труснула головою.

— Второпала чи ні? — перепитала матінка.

— Атож, мамо, второпала. Це я киваю…

— Ага, добре, люба моя. Ось бачиш, як швидко ти все хапаєш. Що ж, дівчата, тепер я хочу поглянути на ваш запопадливий вигляд… Так… Чудово… А тепер киваємо. Так… Еге ж… Згори вниз… Дуже добре, геть чисто як у «Шато Мармон».

Не лише Тамару Квінн так збурила присутність в Аврорі Гаррі — все місто лише про нього й балакало. Дехто казав, що в Нью-Йорку він неабияка знаменитість, інші це підтверджували, щоб не здаватися невігласами. Щоправда, Ерні Пінкас, у якого в міській бібліотеці було декілька примірників першого роману Квеберта, заявив, що вперше чує про такого письменника, та, правду кажучи, кого могла цікавити думка фабричного робітника, який нічогісінько не знав про світські кола Нью-Йорка? А головне, всі сходилися на тому, що абихто не поселився б у розкішному будинку в Гусячій бухті, де мешканців не було вже хтозна-відколи.

Другий привід для хвилювання стосувався дівчат на виданні, а часом і їхніх батьків: Гаррі Квеберт був неодружений. Його серце було вільне, а слава, розум, маєток і вельми приваблива зовнішність робили з нього нареченого хоч куди.

В «Кларксі» весь персонал незабаром уторопав, що Дженні Квінн, двадцятичотирирічна білявочка, гарна і чуттєва, колишня очільниця вболівальників аврорівської школи, в захваті від Гаррі. Дженні обслуговувала відвідувачів у будні; лише вона відкрито порушувала інструкцію: жартувала з Гаррі, весь час намагалася заводити з ним балачку, відривала його від праці й ніколи не приносила всіх приправ одразу. Вихідними Дженні не працювала; в суботу приходила Нола.

Із задуми Нолу вивів кухар, який натиснув на службовий дзвоник: грінки для Гаррі були готові. Вона поставила тарілку на тацю, поправила золотаву шпильку в косах і штовхнула кухонні двері, пишаючись собою. Вже два тижні вона була закохана.

Принесла Гаррі замовлення. Люду в «Кларксі» потроху прибувало.

— Смачного, пане Квеберте.

— Називай мене Гаррі…

— Тільки не тут, — прошепотіла вона. — Пані Квінн це не сподобається.

— Її ж немає. Ніхто не дізнається.

Вона показала очима на інших клієнтів і пішла до їхнього столика.

Він проковтнув шматочок грінки і написав на аркушику: субота, 14 червня 1975 року. Він і сам не тямив, що пише; за три тижні, що він прожив тут, йому так і не пощастило почати роман. Жодна ідея, що спадала йому на думку, так ні у що й не втілилася, і що більше він старався, то гірше в нього виходило. Йому здавалося, наче він помалу тоне, відчував, що заразився найстрашнішою недугою, що може спіткати таких людей, як він, — страхом чистого аркуша. З кожним днем його дедалі дужче охоплювала паніка, він навіть засумнівався в правильності свого вибору: він витратив усі свої заощадження, щоб найняти до вересня цей величезний дім на морському узбережжі, справжнісінький письменницький дім, дім його мрії, та чи є сенс корчити з себе письменника, як не знаєш, про що писати? Укладаючи угоду оренди, він вважав свій план бездоганним: задумати добрячий роман і до вересня написати достатньо, щоб запропонувати перші розділи провідним нью-йоркським видавництвам, що будуть у захваті від нього і боротимуться за авторські права. Йому дадуть чималий аванс, і він, забезпечивши своє майбутнє, закінчить книжку і стане зіркою, як завжди і мріяв. Але тепер усі його задуми сходили нанівець: він досі не написав і рядка. Такими темпами йому доведеться восени повернутися до Нью-Йорка без грошей і без книжки, благати директора школи взяти його на роботу і назавжди забути про славу. А як треба буде, доведеться ще і знайти місце нічного сторожа, щоб заощадити хоч трохи грошенят.

Він глянув на Нолу, яка розмовляла про щось із відвідувачами. Вона сяяла. Він почув її сміх і написав:

Нопа. Нола. Нола. Нола. Нола.

Н-О-Л-А. Н-О-Л-А.

Н-О-Л-А. Ті чотири літери перевернули весь його світ. Нола, маленька жінка, яка задурила йому голову, щойно він її побачив. Н-О-Л-А. За два дні після зустрічі на березі він побачив її біля супермаркету; вони разом дійшли головною вулицею до пристані для яхт.

— Усі кажуть, що ви приїхали до Аврори писати книжку, — мовила вона.

— Це правда.

Вона не тямилася від захвату.

— О Гаррі, це чудово! Я вперше бачу справжнього письменника. Мені так багато хочеться у вас запитати…

— Наприклад?

— Як ото люди пишуть?

— Воно саме вдається. В голові крутяться різні думки, а потім перетворюються на фрази і вихлюпуються на папір.

— Ото, мабуть, добре бути письменником!

Він глянув на неї — і просто закохався до нестями.

Н-О-Л-А. Вона сказала, що суботами працює в «Кларксі», і наступної суботи він з раннього ранку вже був там. Цілий день він сидів і дивився на неї, милуючись кожним її рухом. Потім згадав, що їй лише п’ятнадцять, і йому стало соромно: якщо хтось у цьому місті здогадається, які почуття в